Читати книгу - "Спалення любові до тла , НМ"

— Це не так, як я уявляв, — відповів Егор, ледь чутно, з усіма думками, що намагалися узгодитися в його голові. — Ми змінюємо... все. Час. Простір. Це щось, що виходить за межі навіть наших уявлень про реальність.

Вони стояли на порозі невідомого. Місто, яке з'явилося перед ними, здавалося знайомим, але це була не та реальність, яку вони знали. Вулиці були порожніми, будівлі, здавалося, давно покинули люди, і лише химерні тіні навколо відгукувались вітром. Вони стали частиною цього місця, як елементи розміреної карти, на якій можна було перечитати кожен свій крок.

Наталія намагалася розібратися, що саме відбувається. Чи це просто ілюзія? Чи це наслідок того, що вони зробили? Вона підняла погляд і помітила кілька фігур, що наближалися до них, у яких були незвичні, яскраво-червоні одяги, що різко контрастували з похмурим пейзажем навколо.

— Хто це? — запитала вона, вжахнувшись.

Егор стишив кроки, почувши кроки тих дивних постатей. Він став ще уважнішим, намагаючись помітити будь-які деталі, які могли б допомогти зрозуміти ситуацію.

— Не знаю, — відповів він. — Але не здається, що ми тут не одні? Можливо, це частина того, що ми змінюємо. Це наші... варіанти, альтернативи.

В ті ж самі миті одна з фігур наблизилася і зупинилася перед ними. Це була жінка, з дивними, майже безжиттєвими очима, що дивилися прямо в їхні душі, якби намагалися зрозуміти, що вони хочуть зробити.

— Ви не повинні були сюди потрапити, — її голос був спокійним, але ледве чутним, наче то була не просто жінка, а істота, яка бачила майбутнє і минуле одночасно.

Егор відчув страх, що охопив його серце. Вони прийшли сюди, і це вже не було питанням вибору чи можливості повернутися назад.

— Як ви нас знайшли? — запитала Наталія, не відводячи погляду від її обличчя.

Жінка посміхнулася, але це була не дружня посмішка. Це була посмішка того, хто давно забув, що таке співчуття.

— Ми давно вас чекаємо, — відповіла вона, голос її став більш прохолодним. — Ви порушили баланс, і тепер все зміниться.

Егор і Наталія обмінялися поглядами, і в обох відчувалася однакова невпевненість.

— Що нам робити? — промовила Наталія, згадавши попередні слова професора.

Жінка, не відповідаючи прямо, жестом показала на величезну, темну споруду, що стояла в центрі міста.

— Ідіть туди, і ви знайдете відповідь, — сказала вона, після чого зникла в тумані.

Наталія і Егор не вагалися. Вони направилися до споруди, знаючи, що кожен їхній крок буде мати непередбачувані наслідки. Але вони вже зробили свій вибір, і повертатися назад було неможливо.

Крок за кроком, вони йшли до того місця, яке мало стати кінцевою точкою їхньої подорожі.

Вони наближалися до споруди, яка виглядала як старовинний храм, але при цьому її форма була дещо дивною, розкиданою по різних частинах, наче це було зібрано з фрагментів різних часів і світів. Колони були покриті дивним, майже живим мохом, а їхні тіні розтягувалися, немов саме місце не могло визначити свою сутність.

— Це... здається, не просто будівля, — прошепотіла Наталія, оглядаючи розібрану на частини архітектуру. Відчуття, що вона знаходиться не в реальному світі, а в іншій реальності, тільки посилювалося.

Егор відповів не відразу, його погляд був зосереджений на туманному світлі, яке виходило з середини храму. Це світло не було теплим або холодним, а таким, що нагадувало відлуння чогось великого і непізнаного. Він відчував, як цей світ проникає в нього, якби його свідомість почала розчинятися в ньому.

— Ми повинні йти всередину, — сказав він, хоч і сам не був упевнений у цьому рішенні. Але як би це не було страшно, назад вже не було шляху.

Вони ступили всередину. Як тільки вони переступили поріг, відчули, як змінився повітряний простір навколо них. Здавалося, час тут працює по-іншому. Всі звуки, навіть їхні кроки, лунали тут як відлуння, і здавалося, що простір поглинає все, що було до цього моменту.

Стіни всередині храму були покриті різьбленими малюнками, які зображували сцени зі стародавніх легенд — битви, створення світу, падіння імперій, а в кожній сцені були фігури, схожі на них. Вони були частиною цього місця, частиною всесвіту, що зливається в один нескінченний потік.

Наталія подивилася на Егорові обличчя, і він відчув її погляд. Вони обоє відчували однакову вагу тих змін, які вже стали частиною їхнього життя.

— Ми зробили це, — сказала вона тихо, хоч і її голос зникав у безмежній тиші. — Тепер ми повинні зрозуміти, чому ми тут.

Егор кивнув, розуміючи, що їхній шлях тільки починається. Вони йшли все глибше в храм, і чим більше вони наближалися до центральної частини, тим сильніше відчували присутність чогось зовнішнього, чогось, що спостерігає за ними.

У самому серці храму знаходився великий круглий простір, в центрі якого стояв величезний кристал, світло якого було незвичайним — яскравим і м'яким одночасно, але він віддавав відчуттям могутності та тривоги. Кристал, здавалось, містив в собі цілу всесвітню енергію, таємниці життя і смерті.

Наталія підійшла ближче, розуміючи, що цей кристал, ймовірно, є ключем до того, щоб зрозуміти, що вони повинні зробити далі.

— Це як портал, — сказала вона, нахиляючись до нього, і її голос став приглушеним, наче сам храм поглинав кожне її слово.

Егор відчув, як рука його здригнулася, коли він наблизився до кристала. Він торкнувся його поверхні, і відразу ж спалахнула енергія. Це було наче хвиля, що охоплює все навколо.

В ту ж мить перед ними почала з'являтися нова фігура. Вона виглядала як людина, але її контури були розмитими, і здавалося, що вона одночасно перебуває в багатьох вимірах. Це був не зовсім живий, не зовсім мертвий образ, щось середнє між світлом і тінню.

— Ви зробили це, — сказав цей голос, що не належав жодній земній істоті. — Але чи готові ви до наслідків своїх рішень? Ви змінюєте не тільки себе, а й все навколо.

Егор відчув, як серце прискорюється. Вони справді змінили все, і тепер відповідальність за цей вибір була на них. Тіні, що стояли перед ними, не мали відповіді на питання, яке вони ставили собі з самого початку — чи можна повернути все назад.