BooksUkraine.com » Сучасна проза » Замкнене коло 📚 - Українською

Читати книгу - "Замкнене коло"

174
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Замкнене коло" автора Світлана Талан. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 90
Перейти на сторінку:
років, коли вона закохалася в кремезного, міцного, як скеля, кароокого Романа. Вона так і не поїхала навчатися до міста. Коли дівчина закінчила школу, від сердечного нападу раптово помер її батько. Вона не змогла залишити матір саму, коли в той час тримали чотири корови, трьох свиней, півсотні кролів та ще й птицю. Вирішила, що поїде на навчання наступного року, але склалося не так, як бажалося. Ірина завагітніла, а її Роман, що працював на рейсовому автобусі водієм, запропонував руку й серце. Мати Ірини продала майже всю худобу, щоб купити молодятам власну хату. Ірина та Роман зробили там ремонт, добудували велику терасу, вирубали в саду старі дерева, насадили молоді. Мати купила нові меблі, і все було готове до того, щоб зустріти нового мешканця – первістка. Закохані Ірина й Роман були на сьомому небі від щастя. Але щастя було закоротким. Доньці Любоньці лікарі поставили невтішний діагноз: дитячий церебральний параліч. Сподівалися на краще, але дитинка підросла і виявилося, що вона не може ходити. Мало того, у Люби траплялися часті судоми. З перервами дитині зробили дві операції. Щоб підняти Любу з інвалідного візка й поставити на ноги, треба зробити в Києві ще не одну і не дві операції, а потім пройти курс реабілітації. Столичний професор дав Ірині надію, сказавши, що дитина зможе сама ходити та вести повноцінне життя. Для цього потрібні були гроші, великі гроші. Ірина більше не могла дивитися на страждання доньки, яка вдалася дуже вродливою, чорнявою, не по роках розумною, але безпомічною, бо була прикута до інвалідного візка. Жінка намагалася знайти якийсь вихід, а Роман запив і втратив роботу. Тоді Ірина ухвалила, як на її думку, єдине правильне рішення.

– Я поїду на заробітки до Італії, – заявила вона Романові, коли той був тверезий.

– Як… поїдеш? Ти не знаєш мови, та й узагалі нікого там не знаєш.

– Я ще не знаю, як там буду, але свою дитину я врятую, – тоном, що не терпів заперечень, заявила Ірина.

– А як я?

– Ти повинен мені зараз же дати клятву перед Богом, що не будеш пиячити і добре дбатимеш про дитину, – вимагала жінка.

Тоді Роман дав клятву, а Ірина йому повірила. З Італії вона телефонувала чоловікові кожної неділі. Роман казав, що у них усе добре. Він давав слухавку Любоньці, Ірина чула рідний тоненький голосочок і мовчки плакала, ковтаючи сльози. Донька просила швидше повертатися, а Ірина не могла пояснити їй, що ще не зібрала потрібну суму грошей. І жінка знову йшла працювати немов проклята, до повної знемоги. Потім знову чула рідний голос, і тіло наповнювалося новими силами. «Я зможу, я все зможу, я – сильна», – казала вона собі, коли Лоренцо, проходячи повз неї, плював на підлогу, а вона мовчки брала ганчірку і витирала.

Раз на місяць жінка надсилала кошти Романові, який не працював, лише доглядав доньку. Якби ж то він знав ціну тих грошей! Але зараз Ірину тривожило інше. Останні півроку Роман брав слухавку, і жінка чула, що він п’яний, як чіп.

– Романе, а як же дитина? – бідкалась Ірина.

– Вона гостює у твоєї матері, – заспокоював він. – Ти гадаєш, що я можу пити при дитині? Це я так, вирішив трішки розслабитися.

Ірині хотілося вірити, що Роман її не дурить. Але все частіше вона не могла порозмовляти з дитиною. То Роман не хотів її будити, то казав, що вона у сусідському дворі, то ще щось плів. Раніше Ірині вдавалося поспілкуватися з Любонькою, коли та бувала у її матері. Проте останні чотири місяці телефон матері мовчав. Роман сказав, що мати його загубила, а новий нема за що придбати. Найчастіше, коли Ірина прохала дати слухавку доньці, той казав, що Любонька гостює у матері. Натомість чоловік попросив Ірину надсилати більше грошей, бо не вистачає.

– Тобі на пиятику? – запитала Ірина.

– Ні, на утримання твоєї доньки, – відказав той.

Як боляче різонуло по серцю оте «твоєї доньки»! Але Ірина змовчала, перетерпіла та вирішила повернутися. Їй довелося вибирати: або Даріо, або донька. Даріо дізнався, що у нього рак крові. З таким діагнозом він знав, що довго не протягне.

– Я ось що вирішив, – сказав він за вечерею, коли Ірина розповіла йому про свої тривоги й наміри повернутися на батьківщину. – Затримайся ще на деякий час. Ми одружимося, я складу заповіт на тебе. Тоді ти зможеш забрати доньку та приїхати сюди. Ви матимете досить коштів на безбідне існування. Ти зможеш прооперувати дівчинку й тут пройти курс реабілітації. А ще, не буду кривити душею, я б хотів, щоб ти була поруч в останні мої хвилини. Не боюся зізнатися, що помирати на самоті дуже страшно.

Ірина не чекала такого від Даріо. Якби складалося трішки інакше, вона б не вагаючись погодилася. Та якась невиразна тривога засіла в серці й колола скабкою. Щось лихе відчувало материнське серце. Що саме – вона не могла пояснити, але знала певно, що слід негайно їхати до доньки. Вона щиро подякувала Даріо та сказала, що спочатку їй треба з’їздити додому й дізнатися, чи там усе гаразд, до того ж вона ще одружена.

– Я тебе розумію, – мовив Даріо. – Діти – найголовніше, що є в житті людей. Вони є наше майбутнє, у них наше продовження, а значить, і ми самі. На жаль, моя дружина так і не спромоглася народити дитину. Коли я покохав тебе, то мрія мати дитину зажевріла в моїй душі. Тепер розумію, що спізнився. Мій потяг життя вийшов на фінішну пряму…

…Ірина втомилася. Від спраги пошерхли губи, але вона не робила зупинок, бо кожна зупинка віддаляла її від зустрічі з донькою. «Фіат» повернув із широкого асфальтованого шляху на вузьку кручену польову дорогу, що вела до села Великий Яр. Сіро та непривітно сіялася густа мжичка. Жінка сповільнила рух автівки, до болю в очах вдивляючись у дорогу. Чим ближче вона під’їжджала до села, тим тривожніше ставало на душі.

Села не було видно, бо смеркало. До того ж цього похмурого осіннього дня село було у полоні важких хмар. У долину, де понад річкою принишкли сільські хатини, тихо сповзали сірі тумани. Автівка спустилася вниз, де видно було хіба що шмат луків. Коли неясні обриси села виступили в тумані та мряці, в голову Ірини полізли гнітючі думки. А коли Ірина припаркувалася біля свого будинку й побачила у вікні світло, була вся ніби зіткана з самих нервових жил.

Ірина не пішла, побігла до хати, смикнула дверну

1 ... 41 42 43 ... 90
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замкнене коло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замкнене коло"