Читати книгу - "Герої (не)війни"

А тут саме відкриваються двері, батьки заходять, привітали мене. А я кажу: «Ви знате, Сєрьожі немає». А батько каже, що бачили його вчора біля воєнкомату. В мене душа в п’ятки, не знаю, що робить.

Ліля завела дитину в садочок і одразу побігла у військкомат.

— Там багато людей, якраз почали всіх призивать. Діло в тому, що його мама працювала у воєнкоматі вісім років, і вона всіх там знала. Я думала, що їй би подзвонили в разі чого. А ні. Я приходжу, ніхто нічого не каже, скрізь черги, і ніхто нікуди не впускає. А потім чую, виходить воєнком і питає якусь жінку. Ну, всі хлопці, всі чоловіки, а тут я одна бігаю. Каже: «Хто це така?» — «Жінка Цимбала». — «Якого?» — «А того ж». А, думаю, раз такі слова, значить, десь він був тут. А потім розпихнула цю чергу, забігла в кабінет і кажу: «Я від вас не вийду, поки не дізнаюсь, де мій чоловік». — «Нам не положено». А я кажу: «Положено, якщо я його жінка, я маю знати, де він. Якщо ви його десь відправили, то хоча б мали повідомити, у нас маленька дитина». Показую паспорт: «День народження в мене сьогодні, якось уже скажіть». Значить, прийшов 21-го, і вони його відправили. Кажу: «Як так, а медогляд?» А він пройшов його за дві години. Я бачу: да, дійсно, він в десять з чимось флюорографію робив, записи лікарів — він пройшов за дві години всіх лікарів. І його відправили… Бистренько зробили наказ 21-им числом і відправили в добровольчий батальйон «Київська Русь». І якраз хлопчина, який з района був призваний у той батальйон, він з ним і поїхав. Подзвонив він тільки ввечері… З якогось невідомого номера. Єдине, що він сказав: «Лілу, кохана, зі святом тебе». Ну, він мене Лілу називав, так. Не казав на мене Ліля, казав — Лілу. Перші мої слова були: «Я тобі це не пробачу. Нащо ти так зробив, чого ти мені не сказав? Ми би поговорили, щось би придумали». А він: «Я знаю, що ти би мене не пустила, ти стала би в дверях, а я б тебе послухав: сльози, дитина... А я маю бути тут. І якщо я буду сидіть дома і такі, як я, хлопці, які можуть щось зробити, то ВОНО через день-два буде під Києвом…»

Лілу не могла не провідати чоловіка. Уже за кілька днів поїхала до нього на полігон.

— Я зібралась, приготовила щось поїсти, приїхала, купила йому телефона ще одного, дві карточки, поповнила рахунок. Доїхала, йому нічого не сказала, до цієї «Десни», але мене туди не пускали на пропускній. Провів мене якийсь військовий. Обійшла всі казарми, поки знайшла ту 12-ту казарму. Кажуть: яке прізвище, ім’я, по батькові і рік народження. Знайшли, кажуть: він на полігоні. Ну, що їх уже відвезли на полігон. Кажу, що буду сидіти, поки його не привезуть. Пождала його години три-чотири, і потім змилувався один. Кажуть, визовуть його по рації. Видзвонили по рації, потім якось там їхав, і його привезли. Я помню, що я так сиділа на бровці. Сутеніло, повертаюся, бачу: йде Сєрьожка, такий великий пре.

З того часу Ліля постійно їздила на полігон.

— Розговарювали не раз, балакали, їздили з малим до нього. По три рази в тиждень продукти возили. Ждали на прохідній по кілька годин. Бувало, що виходив на п’ять хвилин, бувало, на годину, бувало, що відпускали його додому, щоб помився і виспався хоч трошки. Ну, поки був у «Десні», то, в принципі, у нього було таке рвання. Там такий дух у них був. У них в палатці там чоловік 15 жило, в основному це були з Фастова, із самооборони добровольці. Він з ними дуже здружився. Вони були всі старші за нього. Він така людина, йому було 28, а в душі наче 48. Він, у зв’язку з тим що вчився, в нього освіта була, міг знайти спільну мову з дуже багатьма людьми. І плюс те, що працював і в податковій прокуратурі, десь трошки взяв оцього, як знаходити спільну мову, вирішувати всі питання, проблеми, якось він умів усе вирішити. І з малим, і з великим, і з багатим, і з бідним, і з посадовим якимось чоловіком, і з простим. Ну, багато хто дивувався, як він так вміє, йому виходило це. Там він багато з ким здружився, турніки поробили, хлопці зай­малися, окопи ці рили.

Усі вмовляння дружини відмовитися від служби і повернутися додому були марними. Але в процесі навчання у нових друзів Сергія з’явилася ідея перевести його зі звичайного батальйону територіальної оборони у війська спеціального призначення.

— А потім хлопці підключилися: «Сєрьож, у тебе підготовка така фізична і спортивна, може, тобі у якусь краще спецслужбу, яка теж бере участь у АТО, яка може виконувати такі операції, які прості рядові солдати не роблять». І пробували його перевести в «Альфу». Вже, в принципі, говорили і, можна сказати, таки перевели. І там підготовка мала бути і перевірка впродовж трьох місяців, і весь цей час він мав бути вдома. І сталося так, що хлопців його вже відправили в АТО в кінці серпня, а ми його саме перевели з батальйону.

Кілька днів Сергій просидів удома. Йому було неспокійно. І саме на День незалежності він ухвалив рішення.

— 24 серпня він сказав: «Я не буду чекати ніяку перевірку. Да, я дуже хочу в спецпідрозділ, але там гинуть мої хлопці». Якраз вони попали в засаду — як тільки приїхали в Дебальцеве, то загинув перший побратим. І він зібрався, сказав: «Поїду — і все». Вговарювали, плакали. Я кажу: «Як же ми тут без тебе і як я з дитиною?» А він каже: «Якби я знав, що ти не справишся, то я б не їхав, я знаю, що ти справишся за нас двох». Це були його слова. Зібрався і поїхав. Брат його завіз на нашій машині в саме Дебальцеве. Казав, що дуже раділи хлопці.

Попри досвід, Сергій став на передовій звичайним солдатом-кулеметником.

— Він так вибрав, він крепкий був в руках, в нього вага була біля 130 кг — держить у руках. Позиція була одна з передових. Так він захотів. Він, знаєте, на грані ходив, адреналін завжди ловив. Наприклад, був період, коли він дуже хотів снігоход, купив він цього снігохода і їздив. Я так думаю, що він і малого покатав, бо той іще був маленький і каже, що у тата колись був снігоход і він його катав. Потім, коли ми їздили на море, він дуже глибоко ниряв, просто не боявся нічого. І я думаю, там він теж нічого не боявся. Дуже сильний був.

На день народження сина, 18 вересня 2014-го, Сергій Цимбал приїхав додому в коротку відпустку.

— Ціль основна була до сина попасти, а ще він хотів машину зробити для хлопців. Бо туди, де вони стояли, як він казав, «на передку», бо це далеко від штабу, важко довозити продукти, боєприпаси, доставити пораненого чи навіть просто з’їздити в саме Дебальцеве. Вони стояли під Дебальцевим, село Новогригорівка. І за кілька днів до того, як він мав приїхати, ми з його товаришем обдивилися всі, які можна було, машини. В Україні дорого, і ми знай­шли людину, яка займалася, для хлопців возила. Нам привезли «міцубіші», старенький такий, побитий. Сергій сам поїхав забирати авто у Київ.

Весь тиждень відпустки він витратив на ремонт автомобіля. Робив усе власноруч. Нові колеса, тюнінг, шпаклівка, електрика.

— А потім каже, що