Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я мушу сама це зробити. Хочу, щоб усе було як раніше. А після, коли тут буде лад, я попрошу консьєржку підтримувати чистоту.
— Та ми тут швидше здохнемо.
— Розумієш, Мішелю, я все продумала. Я йшла неправильним шляхом. Тепер повертаюся на старт. Я почувалася переповненою чашею. Усе, край. Розпочинаю нове життя. Я дам квартирі лад. Допишу дипломну… чи поступлю на психологію. А ще… я займаюся спортом.
— Ти?
— Я вже почала. Година гімнастики щоранку, з розчиненими вікнами.
— Не вірю.
— Займатимемось разом.
— Я? Та я не зношу спорт.
— Житимеш і далі в тому ж дусі — років за двадцять відгодуєш черево. Ми забагато часу приділяли розумовій праці.
— Я звільнений від фіз-ри.
Вона зненацька вдарила мене кулаком по животу, і я скорчився удвоє.
— Де твій прес? Ти м’якенький, мов пиріжок. Дідько, Мішелю, із цим треба щось робити!
— І який там вид спорту?
— Фігурне катання. На свіжому повітрі, у «Моліторі». Узимку ходитимемо в басейн в «Лютетії». Улітку — у «Деліні».
— Сесіль, ковзанка — то небезпечно.
— Не верзи дурниць. Переживемо.
23
Ігор єдиний виявляв до нього хоч трохи симпатії та уваги, тому чоловік завше чекав на його прихід із нетерпінням. Його спогади починалися від моменту пробудження. Попередні щезли. Мов безвісна рука стерла записи з дошки його пам’яті. Нічого не залишивши, хіба дрібку. Крихітні фрагменти колосального пазла, подібні до примарних фресок на стінах соборів, від яких залишилися поодинокі нечіткі обриси й лінії. Ігор не ставив прямих запитань. Він покладався на асоціативний ланцюг образів. Тому придбав картки для дітей від трьох до п’яти, показував зображення тваринок і предметів, щоб той їх називав: це мало запустити церебральну реакцію. Невідомий зосереджувався, примружував очі, блукав закутками свого розуму, витягував шию, аж навіть тремтів від напруги. Ігорю здавалось, що він ось-ось щось пригадає, залишилось аж геть мало, щоб вийти з мороку на світло, установити зв’язок, який виринув би, мов джерело із надр землі. Однак його обличчя й плечі знову знічувалися. Він поринав назад у невідання. Попри докладені зусилля, прогрес ніяк не наставав. Нечіткі сумбурні крихти проступали надто нелогічно й незв’язно. Залишалося лишень чекати й сподіватися. Відшукувати ключ до потайних дверей. То був німець чи то австрієць — він не пам’ятав нічого. Говорив мало, і то з рипливим, шершавим акцентом, відголоском лиховісних споминів. Він замислювався про інші національності, але щоразу повертався до попереднього здогаду. За тих часів відносини між Францією та Німеччиною були далеко не найкращими. Понадміру злостивості, понадміру ворожнечі. Щотижня на екрани виходив новий фільм — знеславлення нацистської жорстокості та прославляння героїзму Французького опору, тож ті, кому бракувало відваги, швидко переконалися, що всі вони завжди були герої. Досконала нагода поквитатися бодай із тим одним, що напохваті. Чоловікові на вигляд було років сорок п’ять, тобто народився він десь у 10-х, а отже, напевне служив у німецькій армії.
— Вони тут безчинствували чотири роки, і от нам удалося їх випхати, а тепер ми й чути про них не бажаємо.
Чарівні медсестри, відданий техперсонал, такі добродушні лікарі покликалися на один-єдиний лейтмотив: геть і негайно. Одностайно. Чоловік залишався апатичним до загального зворушення, сидів собі весь день у кріслі, сам-один. Увечері повертався Ігор. Мив його, годував, наче дитину. Жодна санітарка на це не пристала. На жаль, Ігорю не вдавалось спинити хвилю ненависті. Він, звісно, намагався їх переконати, але щоразу наштовхувався на нездоланну стіну.
— Не виключено, що він швейцарський німець.
— Це фріц! — спалахнув Мазерен. — Ви знаєте це не гірше за мене.
— Ви не маєте права виганяти хворого!
— Фізично він здоровий як бик. Амнезія не лікується. Вона може затягтися на десятиліття, а то й назавжди. Це лікарня, а не богадільня. Даю вам двадцять чотири години. А після — хай замітається. Не хочу в моєму шпиталі наткнутися на страйк через цього типа.
Він пішов, зачинивши за собою двері. Невідомий усміхнувся. Ігор спробував йому все пояснити. Непросто розповісти людині, що її ненавидять за події більш як десятилітньої давнини, коли її власній пам’яті п’ять днів від почину.
— З чого ж розпочати? Чи можливо пояснити війну?
Постукали у двері. Увійшов негр атлетичної статури, назвався й показав службове посвідчення.
— Інспектор Даніель Маго. Відділок Ґобеленів.
Полісмен узявся допитувати пораненого про напад. І розповів, що його попередили про виписування зі шпиталю. Тут Ігор пояснив нетерпимість колективу та грубе вигнання пацієнта. Інспектор нахилився до чоловіка в кріслі.
— Я з поліції. Веду розслідування. Подаватимете скаргу?.. Пригадуєте напад, мосьє?.. Знаєте, хто то був?
Чоловік дивився на нього мовчки, зі слабкою усмішкою.
— Напад, кажете? Я не пам’ятаю.
— Вони ніколи не змінюються! — буркнув інспектор. — Якщо пам’ять повернеться, може прийти до відділку. Це за мерією XIII округу.
Дещо згодом Мазерен прийшов повідомити, що йому вкрай потрібне ліжко, тому він виставить хворого за двері вже на світанку. Про жодне відтермінування не йшлося, він просто розвернувся й пішов. Чоловік нічого не відповів. Лише дивився на Ігоря очима, повними довіри.
— Моїх грошей заледве вистачає на крихітний номер у готелі. Я не зможу про тебе подбати. Не виключено, що ти остання тварюка, але наразі це не суттєво. Не переймайся, я тебе не кину. Житимеш у мене. Прорвемося, а раптом хазяїн буде проти — подамося деінде.
24
«І жодного слова мамі. Я більше не хочу про неї й чути. Уторопав? Викручуйся як хочеш, інакше…»
Франк не залишив мені вибору. У товаристві Сесіль я мусів мовчати й удавати, що взагалі не в курсі. А от удома все було інакше.
Відтоді як Франк зачинив за собою двері, він опинився під табу. Наче й не було його ніколи. Однак він був із нами. У наших вітаннях, у наших поглядах. У наших «Як ти?» і «Що сьогодні робив?». Члени родини зав’язані незримими нитками, навіть коли їх обривають. Нам із Жульєтт правила гри не пояснювали. Ми поводились якось інстинктивно. Тато з головою поринув у новий магазин. Ми його більше не бачили. Він там жив. Вечеряли ми без нього, мовчки. Повертався пізно й утомлений. Я бачив, як він розігріває на кухні залишки вечері. Він їв не розмовляючи, із відстороненим поглядом, удавав, що слухає, але його думки були деінде. Я мав поговорити з ним про Франка так, щоб мама нас не застукала. Ані дома, ані в магазині мені все не вдавалося. Я чекав слушної миті. А час спливав. Я не міг заскочити його тет-а-тет. До від’їзду Франка залишалося два
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.