Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Прийшов Йонас із Андрюсом.

– Щасливого Різдва! – привітав усіх він.

– Дякуємо за шоколад, – сказала мама. – Ми були просто в захваті.

– Андрюсе, зажди-но секундочку, – сказав Йонас. – У мене дещо для тебе є!

– І в мене! – сказала я.

Я вийняла з валізи папірець і вручила Андрюсові.

– Може, не так уже й гарно, – сказала я, – але кут правильний. Ніздрі менші.

– Просто чудово! – сказав Андрюс, роздивляючись мій малюнок.

– Правда?

Його очі зблиснули й зустрілися з моїми:

– Дякую!

Я відкрила рот. Звідти нічого не вилетіло.

– Із Різдвом! – урешті вимовила я.

– Ось, – простягнув руку Йонас. – Він був твій, потім ти подарував його Ліні. Вона дала його мені, коли я захворів. Я видужав, то, певне, він дуже щасливий. То, гадаю, тепер твоя черга його тримати, – Йонас розтулив пальці – там був іскристий камінець. Він дав його Андрюсові.

– Дякую. Сподіваюся, він щасливий, – сказав Андрюс, дивлячись на камінець.

– Із Різдвом, – привітав Йонас. – І дякую за помідори!

– Я тебе додому проведу, – сказала мама. – Хочу твою маму привітати, якщо вона зможе на хвильку висунутися.

Ми з Йонасом лежали на соломі в чоботях, закутавшись у пальта.

– А пам’ятаєш, ми колись спали в піжамах? – спитав Йонас.

– Так, і під пуховими ковдрами, – сказала я.

Моє тіло провалювалося в солому, в спокій. Я відчувала, як холод від підлоги поволі заповзає в мою спину, за плечі.

– Сподіваюся, сьогодні ввечері в тата пухова ковдра, – сказав Йонас.

– І я, – сказала я. – З Різдвом, Йонасе.

– З Різдвом, Ліно.

– З Різдвом, тату, – прошепотіла я.

53

– Ліно! – у хату вбіг Андрюс. – Швидше, по тебе йдуть.

– Хто? – здивовано спитала я. Я щойно повернулася з роботи.

– Командир із Крецьким.

– Що? Чому? – стривожилася мама.

Я подумала про крадену ручку, сховану у валізі.

– Це… я… вкрала ручку… – сказала я.

– Що? – нервувала мама. – Як можна таку дурницю було впороти?! Украсти в енкаведистів.

– Ні, то не щодо ручки, – сказав Андрюс. – Командир хоче, щоб ти намалювала його портрет.

Я зупинилася й подивилася на Андрюса.

– Що?

– Він на власній особі схибнутий, – пояснив Андрюс. – Усе розводився, що хоче свій портрет в управлінні, портрет для дружини…

– Для дружини? – здивувався Йонас.

– Я не зможу, – сказала я. – Я на ньому зосередитися не можу, – я подивилася на Андрюса. – Мені біля нього недобре.

– Я піду з тобою, – сказала мама.

– Він не дозволить, – сказав Андрюс.

– Я собі руки переламаю, якщо треба. Я не можу його малювати…

– Ліно, не здумай! – сказала мама.

– Зі зламаними руками не попрацюєш, – пояснював Андрюс. – А якщо ти не зможеш працювати, то помреш із голоду.

– Вони знають, що в неї є ще якісь малюнки? – тихо спитав Йонас.

Андрюс похитав головою.

– Ліно, – Андрюс тепер говорив тихіше. – Ти маєш зробити так, щоб картина йому… лестила.

– Ти мені будеш розповідати, як малювати?!

Андрюс зітхнув.

– Мені дуже подобаються твої малюнки. Деякі дуже реалістичні, а деякі – вони, ну, викривлені…

– Але я малюю, як бачу, – відказала я.

– Ну, ти розумієш, про що я, – мовив Андрюс.

– А що мені за це буде? – спитала я. – Я не буду це робити за хліб чи дві пом’яті цигарки.

Ми посперечалися, що просити. Мама хотіла поштових марок і насіння. Йонас – картоплі. Я – окрему хату й пухову ковдру. Я замислилася над словами Андрюса і намагалася зрозуміти, як це – щоб картина «лестила» Комарову. Широкі плечі – це сила. Голову трохи розвернути, дати акцент на сильну лінію щелепи. Форма – це взагалі простота. Її я дуже точно можу зобразити. А от його обличчя мене турбувало. Коли я уявляла, як буду малювати командира, усе було просто, доки не доходило до голови. Перед моїми очима виникав образ: чиста напрасована форма, а з коміра витикається кубло лютих змій або ж череп із порожніми чорними очима, із цигаркою в зубах. Ці враження були сильні. Я хотіла їх намалювати. Мені просто необхідно було їх намалювати. Але я не могла – перед командиром не могла.

54

В управлінні чути було потріскування дров у печі. У приміщенні пахло димком. Я зняла рукавиці й погріла руки коло вогню.

Увійшов командир. Він був у чистій, без жодної плями зеленій формі з синім кантом. Кобура пістолета трималася на чорному ремені. Я постаралася якнайшвидше все запам’ятати, щоб не треба було зайвий раз дивитися. Сині штани, синій кашкет із малиновою околицею. Зліва на формі – дві блискучі золоті медалі. Ну й, звичайно, незмінна зубочистка танцювала в кутику рота.

Я присунула стілець до його столу і сіла, жестом показавши командирові, що йому треба сидіти. Він витяг собі стілець і сів навпроти, майже торкаючись колінами моїх колін. Я відсунулася назад, удаючи, ніби шукаю правильний кут.

– Пальто, – сказав він.

Я подивилася на нього.

– Пальто зніми.

Я не поворухнулася.

Він кивнув; його глибоко посаджені пекучі очі дивилися крізь мене. Він обгорнув кінчиком язика свою зубочистку і крутив її туди-сюди.

Я похитала головою і потерла руки.

– Холодно, – пояснила я.

Командир закотив очі.

Я глибоко вдихнула й подивилася на нього. Комаров дивився просто на мене.

– Скільки тобі? – поцікавився він, придивляючись до моєї фігури.

Почалося. З його коміра вилізли змії та огорнули його лице, засичали на мене. Я моргнула. На плечах Комарова сидів голий череп, клацав щелепами, сміявся. Я потерла очі. Змій немає. Не малюй змій. Тепер я розумію, що відчував Едвард Мунк. «Малюй так, як бачиш, – казав він. – Навіть якщо день ясний, а ти бачиш темряву й тіні. Малюй так, як бачиш». Я знову моргнула. Я не можу, подумала я. Так, як бачу, – не можна.

– Не розумію, – збрехала я. Жестом показала, що він має повернути голову ліворуч.

Я накидала контур. Треба почати з форми. Я не могла дивитися на його обличчя. Намагалася працювати швидко. Мені не хотілося проводити з цим чоловіком жодної зайвої хвилини. Сидіти перед ним – це було щось таке, як лихоманка, яка не минає.

Як я зможу робити це годину? Зосередься, Ліно. Змій немає.

Командир не був гарним натурником. Він вимагав частих перекурів. Я відчула, що зможу заохотити його сидіти довше, якщо час від часу показувати йому, що вийшло. Адже він самозакоханий, занурений у власне «я».

Минуло ще п’ятнадцять хвилин, командир знову захотів покурити. Він витяг з рота зубочистку й пішов надвір.

Я подивилася на портрет. Вигляд у нього був сильний, могутній.

Повернувся командир. Разом з ним був Крецький. Він вихопив у мене малювання. Показав Крецькому, поплескуючи його по