Читати книгу - "Вода, павутина"

Але ні. Думала вона про щось інше.

— Я люблю гру Ґо, бо вона старша за мене.

— Я не впевнений, що розумію, чому.

— Чому? Тому що те, що старше від мене, віддаляє межі відповідальності.

— Не розумію, про що ти кажеш. Не розумію всіх слів.

— Та розумієш. Як і в… звичайному житті. Знаєш, що молодим людям багато чого пробачають, і так само пробачають всім решта, хто є молодим. Молодшим. Навіть тваринам. Так і я, коли знаю, що щось старше за мене, маю відчуття, що можна вибачити і якісь мої огріхи і помилки. Зрештою, багато чого всім і кожному пробачається, — засміялась вона. — Навіть цілим державам.

— Я не встигаю за тобою. То ми були в стародавньому Китайському царстві, а тепер ми вже в тих… молодих державах.

Пречиста радісно сплеснула ручками.

— Не будемо про це. Нумо, я тебе навчу грати в Ґо. Це прекрасна інтелектуальна гра.

— Не думаю, що можу чому-небудь новому навчитися. Ти й сама знаєш, що в мене не… все добре з думками. Знаєш, що я… розумово відсталий.

Відвернув голову до стіни і знайшов крапочку, яка не рухалася.

— Дурниці. Ти можеш все, що захочеш.

Зробила паузу, а тоді схвильовано прошепотіла:

— Даміре, Даміре! Хтось стоїть біля вікна!

Він стурбовано обернувся до вікна, навіть припіднявся.

— Де? Не бачу нікого.

Почув її дрібнесенький сміх. Зараз він його ні з чим не порівнював. Чітко його розпізнавав.

— Та, Даміре, нема нікого. Просто я з досвіду знаю, що люди розгублюються, коли щось з’являється несподівано… нізвідки. Тому я й звернула твій погляд до вікна. Дивись сюди, на ліжко.

Дамір розізлився.

— Та ну тебе…

Хотів їй дорікнути. Не встиг. На ліжку помітив дошку, покреслену лініями.

— Що це?

— Дошка.

— Порожня?

— Так. Тільки поля, які творять цих дев’ятнадцять вертикальних і дев’ятнадцять горизонтальних ліній. Так, дошка порожня. Крім того, що вона стародавня і її вигадала жінка, гра мені подобається ще й тому, що починається порожньою дошкою.

— Як гра може починатися порожньою дошкою?

— Як і все в житті. Все починається з порожньої дошки.

— І що далі?

— Ставиш свій камінець не певне місце, і він лишається там до кінця партії. Або його захоплюють в полон. То називається «втратити свободу».

— Ніяка то не гра.

— Так? І тобі вона схожа на життя?

— Я цього не казав.

Він помітив, як почав повторювати фрази Пречистої. Не міг більше стежити ні за словами Пречистої, ні за грою Ґо. Він відвернувся, вона зрозуміла, і дошка зникла з маленької кімнатки. Мала Пречиста чекала, бачила по ньому, що він хоче щось запитати.

— Знаєш, як зараз, саме зараз Давид? Про що він думає зараз, коли спить?

Вона замовкла, дала йому знак, щоб і він замовк, і чогось чекала. Тоді посміхнулася, але невесело.

— Знаю, про що він думає.

* * *

Сварилися біля мого ліжка… Насправді, ставили якісь питання. Найбільше: а ти, ти, ти, а ти, а ти, і страшно мене рознервували. Я не міг їх більше слухати і тому сховався дуже глибоко за своєю завісою, щоб не мусити їх ні чути, ні відчувати. Коли я ховаюся, бачу якесь біле світло, мене нічого, абсолютно нічого не болить, я нічого не чую, ніяких запахів не відчуваю і типу бачу тільки своє чоло зсередини. І слухайте: чую себе, як я дихаю, ніби дихаю в каструлю. Якось так. І ніби моя голова стає великою і легкою, круглою, як шкільний глобус, і якось типу існує тільки вона, без шиї, без рук, без ніг, без живота. І тоді я весь — моя велика, кругла макітра, яка дихає в каструлю. Здається, інші теж помітили, що я став лише головою, і мене хтось тряс, а лікар світив мені ліхтариком в око, і я перелякався, але мусив вернутися і тому чув, коли той лікар сказав моїм старим, що якщо вони і далі думають так поводитися біля ліжка дитини, для неї було б краще, якби вони не приходили. Та «дитина» і те «неї» — це я. Навіть мій старий замовк, тільки підійшов ще ближче, погладив мене по руці в мільйонний раз і сказав щось дурне типу: «Сину мій, вибач татові». Слухайте, як мені було соромно! Чого він має мені казати «вибач»? Він же не наступив мені на ногу. Ненавиджу, коли мій старий просить в мене пробачення, страшно ненавиджу. Потім пішов, а мама нюняла, поки не прийшла медсестра і не сказала, що буде краще, якщо і вона піде. Тоді стара щось випрошувала, але нарешті перестала плакати. Не читала мені. Коли вона пішла, мені здалося, що я би насправді хотів, щоб вона прочитала мені якусь казку. В кожному разі, краще це, ніж вони мають сваритися, а потім вона без сенсу нюняти. Якби я почав нити, завивати і плакати, побачили б вони, яке це плакання. Але я навіть не думаю цього робити. Хоча я став якийсь… м'який. Саме м'який. Знищити людині життя так, як це мої старі вміють, не вміє ніхто. Я навмисно вирішив триматися якийсь час глибоко за своєю завісою. Лікарі це називають «погіршенням загального стану». Коли я близько від краю завіси, це називають «стабільно», чи якось так. Звучить, як прогноз погоди, але це не він… це про мене. Дурненького Давида. Я час від часу сам собі кажу, що я дурний, і від того краще почуваюся. Ненавиджу, коли мені хтось інший скаже, що я дурний, але сам собі я можу сказати все, що мені заманеться. Ой, знов мама. Вона не те що діставуча, це просто неймовірно, яка вона діставуча. Знов мене кличе і шепоче біля мене. Ага, совість її гризе, що з татом сварилася. Розгублена. Якщо вона собі придумає читати мені казки, сподіваюся, вона не забудеться і не прочитає мені якоїсь казки для дівчат. Коли я був дуже малий, міг і такі байки слухати, але насправді любив тільки ті для хлопців. Та я не знаю, як я відчуваю, що якась казка для хлопців, а якась — для дівчат, але відчуваю безпомилково. От, наприклад, «Спляча красуня» — для дівчат, сто відсотків, «Бременські музиканти» — для хлопців, сто відсотків, «Попелюшка» — для дівчат, сто відсотків, «Білосніжка і сім гномів» — для дівчат і для хлопців, бо в ній є дурниці про те, як якась баба роздивляється себе в дзеркалі, що точно для дівчат, а решта байки