Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

Сенчі тримає якусь далеку родичку з Вишневецьких. Усі ми брати, пане Міхале, усі брати, хоч одні одним служимо, бо всі від Яфета походимо, а різнимося лише маєтками й посадами, а це таке, що його кожен набути може. Кажуть, деінде більше робиться відмінностей між шляхтою, але там і шляхта доброго слова не варта! Я розумію, що є різниця між собаками: лягаві — з обвислими вухами, хорти — стрункі, гончаки — голосом беруть, але погодься, пане Міхале, що шляхту не можна так класифікувати, ми ж усе-таки шляхта, а не якесь собаче плем'я — борони Боже наш шляхетний стан від такої ганьби!

— Слушно, добродію, кажеш, — згодився Володийовський, — але ж Вишневецькі мало не королівський рід.

— А ти, пане Міхале, хіба не можеш бути обраний королем? Та якби на те пішло, я перший би за тебе підпис поставив; он пан Зигмунт Скаршевський присягає, що сам за себе проголосує, якщо тільки не заграється в кості. Все у нас, хвалити Бога, вирішується in liberis suffragis[41] — і лише убогість наша, а не походження, стає нам на дорозі.

— Тим-то й ба! — зітхнув пан Міхал.

— Що вдієш! Пограбувала нас чернь дочиста, ще й сконаємо, якщо нам Річ Посполита чогось не підкине — сконаємо марно! І не треба дивуватися, якщо когось, навіть найстриманішого від натури, за таких обставин потягне до чарки. До речі, а чи не піти нам, пане Міхале, хильнути по скляночці бурди, може, на душі веселіше стане?

Отак розмовляючи, вони дійшли до Старого Мяста і завернули до винарні, перед якою кільканадцятеро служок тримали шуби і бурки шляхти, що випивала всередині. Усівшись там за столиком і попросивши подати невеличкий дзбан, вони почали радитися, що їм тепер, після загибелі Богуна, робити.

— Якщо підтвердиться, що Хмельницький відступив од Замостя і настане мир, тоді князівна вже наша, — почав Заглоба.

— Нам би треба якнайшвидше до Скшетуського. Тепер уже ми його не покинемо, аж поки дівчину знайдемо.

— Певно ж, разом поїдемо. Але зараз до Замостя ніяк не дістанешся.

— Що ж, зачекаємо, аби тільки Бог дав, щоб нам пізніше пощастило.

Заглоба вихилив чарку.

— Пощастить, пощастить! — мовив він. — Знаєш, пане Міхале, що я тобі скажу?

— А що?

— Богуна вбито!

Володийовський здивовано глянув на Заглобу:

— Ба, кому ж, як не мені, ліпше про це знати?

— Щоб у тебе ручки не боліли, пане Міхале! Ти знаєш, і я знаю. Я бачив, як ви билися, а тепер дивлюся на твою милость — і мені весь час хочеться собі повторювати, бо часом здається: таке мені тільки уві сні приснилося. Що за журба із плечей спала? Що за вузол твоя шабля розрубала! Дідько б тебе взяв — бігме, слів бракує, щоб усе виповісти! Ні. Не можу втриматися! Йди-но сюди, я тебе ще раз обійму, пане Міхале! Ти не повіриш, коли я тебе побачив, подумав собі: «От молокосос!» А молокосос бач яким виявився — самого Богуна на той світ загнав! Нема вже Богуна — ні сліду, ні попелу, убитий на смерть, вічна йому пам’ять, амінь!

Тут Заглоба заходився обіймати й цілувати Володийовського, а пан Міхал розчулився, ніби йому вже жаль стало Богуна; нарешті, звільнившись від обіймів пана Заглоби, він сказав:

— Не діждалися ми його смерті, а він твердий горішок — що як виживе?

— Побійся Бога, ваша милость, що ти говориш! — спалахнув Заглоба. — Я ладен хоч завтра їхати до Липкова і препишний похорон йому відправити, тільки б помер.

— Ну й чого ти, добродію, поїдеш? Адже пораненого добивати вже не будеш. А шабля не куля: хто відразу духу не спустить, той найчастіше виживає. Вже не раз так бувало.

— Ні, не може бути! Він уже ж харчати почав, коли ми від’їздили. Ні, це ніяк неможливо! Я сам йому рани перев’язував: ти йому так розвернув груди, що туди зайти можна було. Даймо йому спокій, бо ти випотрошив його як зайця. Нам треба якнайхутчіше дістатися до Скшетуського, допомогти йому, втішити, поки його журба зі світу не звела.

— Аби він у ченці не пішов, бо сам мені про це казав.

— Воно й не дивно. Я сам на його місці так би вчинив. Не зустрічав я рицаря доблеснішого за нього, але й нещаснішого теж не стрічав. Ой, важкі списки посилає йому Господь, важкі!..

— Годі вже тобі, добродію, — попрохав трохи захмелілий Володийовський, — а то я не можу сліз стримати…

— А я можу? — відповів Заглоба. — Такий славний хлопець, а який жовнір… Та й вона! Ти, ваша милость, не знаєш її, ластівки моєї коханої!..

І пан Заглоба завив густим басом, бо справді вельми любив князівну, а пан Міхал окселентував йому тенорком — і пили вони бурду, змішану зі сльозами, а потім, звісивши голови на груди, сиділи якийсь час насуплені, аж поки Заглоба грюкнув кулаком об стіл.

— Пане Міхале, чому ми плачемо? Богуна ж убито!

— Справді-бо! — згодився Володийовський.

— Радіти нам радше годиться. Телепнями будемо, якщо тепер її не знайдемо.

— Їдьмо, — сказав, підводячись, пан Міхал.

— Випиймо! — поправив його Заглоба. — Дасть Бог, ми ще діток їхніх хреститимемо, а все тому, що ми Богуна зарубали.

— Туди йому й дорога! — докінчив Володийовський, не завваживши, що пан Заглоба вже ділить із ним заслугу звитяги над Богуном.

РОЗДІЛ XIV

арешті під склепінням варшавського кафедрального собору зазвучало «Te Deum laudamus»[42] і «Монарх почав правити», били дзвони, вдарили гармати — і духом почали сповнюватися усі серця. Скінчився час безкоролівства, час заколотів і тривоги, тим страшніший для Речі Посполитої, що це була пора загального краху. Ті, хто тремтів на саму думку про небезпеки, що нависли над країною, тепер, коли вибори відбулися з дивовижною одностайністю, глибоко зітхнули. Багатьом здавалося, що безприкладна громадянська війна минула раз і назавжди і новому королю залишається тільки вчинити суд над винними. Сподівання ці підкріплювала й поведінка самого Хмельницького. Козаки під Замостям, запекло штурмуючи замок, однак уголос заявляли, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через ксьондза Гунцеля Мокрського посилав його величності листи, сповнені вірнопідданства, а через інших посланців — покірні прохання про ласку для себе і Війська Запорозького. Відомо було також, що король, у згоді з політикою канцлера Оссолінського, прагне зробити козакам значні поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» було у всіх на вустах. Гадалося, що після стількох поразок Річ Посполита нарешті відітхне і під новим королем загоїть