Читати книгу - "Лицар Відображень"

захочеться знищити мене, як тільки лицарська мандрівка прийде до кінця і найближчий Зламаний Лабіринт буде полагоджений, не тільки тому, що я вивів його з себе. Але допомагати Дворкін відмовився, вважаючи, що довідайся я про справжню причину, це могло б вплинути на вибір, який досить імовірно, доведеться мені робити в майбутньому, а він повинен бути зроблений вільно. Мені все це здалося повною тарабарщиною — тільки от все, що він говорив на інші теми, виявилося разюче розумним, повною протилежністю того Дворкіна, якого я знав по легендах і слухах.

Мій розум то пірнав у глибини кривавого виру, що був усередині каменю, то ширяв над ним. Навколо мене рухалися і вже пройдені відрізки Лабіринту, і ті, які ще належало пройти. Вони спалахували, як блискавки. Мене не покидало відчуття, що мій розум ось-ось розіб'ється вщент об що-небудь на зразок невидимою Вуалі. Швидкість все росла, вже не можна було ні зупинитися, ні звернути. Я знав, що поки не пройду цю штуку, можливості вибратися звідси не буде.

Дворкін вважав, що, коли я повернувся перевірити, кого бачив біля входу в Лабіринт, і посварився з ним, то Камінь, який був зі мною, захистив мене від нього. Але носити Камінь занадто довго не можна — адже рано чи пізно це виявляється згубним. Дворкін вирішив, що мені слід налаштуватися на Камінь, подібно батькові і Ренді, а вже потім розлучитися з ним. Після цього я понесу в собі образ більш високого порядку, який захистить мене від Лабіринту не гірше, ніж сам Камінь. Навряд чи можна було сперечатися з людиною, яка, за чутками, створила за допомогою Каменя первіснийий Лабіринт. І я погодився з ним. Тому-то, щоб відпочити, довелося змусити Привида повернути мене в кришталеву печеру, мою святая святих.

Зараз, зараз… я плив. Обертався. Час від часу зупинявся. Подібності вуалі, що знаходилися в Камені, виявилися не менш грізними, адже я залишав своє тіло по іншу їх сторону. Після кожного такого епізоду я так вимотувався, немов побив олімпійський рекорд в бігу на милю. Хоча на одному рівні було ясно, що я стою, тримаючи Камінь, в якому здійснюю свій шлях посвяти, на іншому відчувалося, як важко стукає серце, а на третьому на розум приходили шматки давним-давно прослуханого курсу антропології, тоді до нас приїжджала читати лекції Джоан Галіфакс. Навколо все колихалося, як «Гейзер Пік Мерлот» 1985 року розливу в кубку. На кого ж це я в той вечір дивився через стіл? Неважливо. Далі, вниз, по колу… Яскраво розцвічений кров'ю потік вирвався на свободу. Мій дух отримав звістку. Я не знав, як пишеться стояче першим слово…

… Яскравіше, яскравіше. Швидше, швидше. Зіткнення з рубіновою стіною, я — пляма на ній. Давай, Шопенгауер, почни останній поєдинок волі з волею. Минуло століття, а може, два, потім раптом шлях відкрився. Мене кинуло вперед, в сяйво вибуху зірки. Червоний, червоний, червоний, відносив все далі, немов мій човник «Зоряний спалах», потік розростався, гнав мене, ніс додому…

Я відключився. Свідомості я не втрачав, але розум був не зовсім в нормі. Залишалася ще гіпнагогія, можна було скористатися нею в будь-який час і потрапити, куди завгодно, але навіщо? Така ейфорія мене відвідує рідко. Вважаючи, що заслужив її, я довго-довго поволі плив за течією.

Зрештою відчуття радості зменшилася настільки, що вже не варто було потурати своїм бажанням; я піднявся на ноги, похитнувся, сперся об стіну і попрямував в комору ще раз ковтнути води. До того ж страшно хотілося їсти, але ні консерви, ні заморожені напівфабрикати мене не приваблювали. Особливо, коли не так вже й важко було дістатися до чого-небудь посвіжіше.

Я пішов назад через знайомі кімнати. Отже, я послідував пораді Дворкіна. Шкода, що довелося покинути його раніше, ніж я пригадав усе, про що хотів його розпитати — у мене було ще немало питань. Коли я знову повернувся, Дворкіна вже не було.

Я піднявся нагору. Єдиний відомий мені вихід з печери перебував на вершині блакитного виступу, де я і стояв. Ранок був легким, ароматним, точнісінько весняним. На сході виднілися лише кілька хмарок. Я із задоволенням набрав повні груди повітря і видихнув. Потім нагнувся і перетягнув блакитний валун так, щоб він закрив вхід. Якби мені раптом знову знадобився відокремлений притулок і довелося б повернутися сюди, було б украй неприємно, якби на мене раптом напав якийсь хижак.

Я зняв Камінь Правосуддя з шиї і повісив на кам'яний виступ. Потім відійшов кроків на десять.

— Батьку, привіт.

Із заходу, як золотий Фрисбі, підпливало Колесо-Привид.

— Доброго ранку, Привид.

— Навіщо ти залишив цей пристрій? Це одне з найбільш потужних знарядь, які мені доводилося бачити.

— Я не залишаю його. Я збираюся викликати Знак Логруса, і, по-моєму, навряд чи вони добре порозуміються. Не впевнений навіть, наскільки я сам прийдуся до душі Логрусу тепер, коли несу в собі настройку на Лабіринт у більш високому ступені.

— Може, мені краще піти і повернутися пізніше?

— Тримайся неподалік, — звелів я. — Можливо, якщо виникнуть проблеми, ти зумієш витягти мене звідси.

Потім я викликав Знак Логруса, і той з'явився, нависнувши наді мною, але нічого не сталося. Я перемістив частину свідомості в Камінь — той висів на валуні неподалік — і через нього зумів сприйняти Логрус з іншої точки. Жахливо. Але теж безболісно.

Знову сконцентрувавши своє «я» у себе під черепом, я взявся за логрусові відростки, потягнувся…

Не минуло й хвилини, як переді мною опинилася тарілка молочних оладок, ковбаса, чашка кави і склянка апельсинового соку.

— Я міг би доставити тобі це швидше, — зауважив Привид.

— Не сумніваюся, — сказав я. — Я просто перевіряв системи.

Під час їжі я намагався розсортувати свої справи за ступенем важливості. Відправивши тарілки туди, звідки вони з'явилися, я забрав Камінь, повісив на шию і піднявся.

— О'кей, Привид. Пора повертатися в Амбер, — сказав я.

Він став ширший, розійшовся, опустився нижче — і ось вже я стояв перед золотий аркою. Я ступив уперед…

… В свою кімнату.

— Дякую, — сказав я.

— Нема за що, батьку. Слухай, у мене питання: коли ти здобував собі сніданок, ти не помітив нічого дивного в поведінці Логруса?

— Ти про що? — Запитав я, вирушаючи мити руки.

— Почнемо з фізичних відчуттів. Він не здавався… липким?

— Дивне визначення, — сказав я. — Але, раз вже ми заговорили про це, так, мені здалося, що на роз'єднання пішло трохи більше часу, ніж зазвичай. А чому ти запитав?

— Мені тільки що прийшла в голову дивна думка. Ти можеш