Читати книгу - "Аку-аку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чому чоловік тримає в зубах пацюка? — тільки й спромігся я спитати свого гостя.
Хлопець пожвавішав. Він присунувся до мене ближче і притишеним голосом розповів, що в його предків був такий траурний звичай. Коли в чоловіка помирала жінка, дитина або хтось з родичів, він повинен був спіймати кіое, пацюка, яких тубільці вживали в їжу і які водились на острові, поки не з'явилися корабельні пацюки, взяти його в рот і оббігти так навколо острова, ніде не зупиняючись і вбиваючи всіх, хто попадався йому на шляху.
— Так вони виявляли своє горе, — пояснив Естеван, насилу стримуючи захоплення в голосі.
— Хто ж витесав цю фігуру?
— Дід моєї жінки.
— А решту зробив її батько?
— Я не певний цього: одні зробив він, а інші дід. Жінка сама бачила, як її батько витісував фігурки.
— Її батько зараз працює у нас?
— Ні, він помер. Камені ці священні.
Справа ставала все загадковішою. Естеван знову сказав мені, що він і його жінка чули в селищі від людей, ніби я посланий на острів якимись вищими силами. Я був у смішному становищі.
— Але де ви зберігали ці камені після смерті батька? Дома?
Естеван трохи пом'явся, але потім сказав:
— Ні, в родовій печері.
Я промовчав, і він тоді розповів мені, що в печері повно таких каменів. Але її ніхто не може знайти, ніхто. Тільки його жінка знає вхід до неї. Тільки їй одній дозволено туди входити. Сам Естеван ніколи там не був, однак приблизно знає, де вона міститься, бо чекав жінку, поки та ходила по камені. Жінка сказала йому, що там давно всяких речей.
Тепер у нас з Естеваном була спільна таємниця. Наступного вечора з ним розмовляти було вже не так важко. Естеван прошепотів, що він спробує умовити жінку взяти мене до печери. Тоді я міг би сам вибрати собі ті камені, які мені найбільше сподобаються, бо їх там так багато, що принести всі неможливо. Але найгірше те, пояснив він, що його жінка дуже вперта, тверда, як скеля, коли йдеться про цю справу. Навіть йому вона жодного разу не показала печеру.
Коли ж вона все-таки погодиться, то мені доведеться вночі прокрастися до його хати, бо печера міститься десь серед селища.
Естеван розповів, що перш ніж посилати мені камені, жінка миє їх, чистить піском і сушить над багаттям, боячись, щоб хтось з остров'ян не помітив, що вона бере фігурки з родової печери. Я попросив його переказати дружині, щоб надалі вона їх не мила. Жінка веліла Естевану спитати мене, що саме я найбільше хотів би одержати з печери. Але як я міг чогось попросити, коли навіть Естеван не знав, що там є! Одне тільки було ясно: з потаємного сховища на острові почали з'являтися надзвичайно цінні етнографічні художні витвори.
Бургомістрові не важко було простежити, хто з його людей зникає вночі з печери Хоту Матуа. Він також міг у темряві стежити за наметом. Якось він одвів мене вбік і хитро завів розмову про те, що Естеванів тесть до самої смерті був його приятелем.
— Він був останнім на острові, хто вмів робити «серйозні камені», — додав бургомістр. — І робив їх для себе, а не на продаж.
— Для чого ж вони були йому потрібні? — спитав я.
— Їх показували під час свят і брали з собою на танці.
Більше мені нічого не пощастило дізнатися від бургомістра.
Після цього Естеван увечері знову прийшов до мене і приніс багато каменів. Та раптом його нічні відвідини припинились. Нарешті, якось надвечір я послав по нього. Естеван з'явився зніяковілий і розгублений, його жінка дізналась, що двоє духів, які охороняють її печеру, розсердились на неї, бо вона забрала з сховища дуже багато речей. Тому-то він уже більше не приносить каменів. Сам він радо зробив би для мене все, що завгодно, але жінку ніяк не вмовиш.
— Вона незламна, як скеля. Недарма батько й вибрав її для охорони родинної таємниці, — додав Естеван.
Поки Естеван вечорами приносив мені камені, на острові відбувалося багато інших подій. Археологи щодня знаходили в землі щось нове, а від цього ще більше зростала забобонність остров'ян. На вершині Рано Као Ед виявив мури древнього, невідомого досі храму і з допомогою остров'ян почав відкопувати їх. Якось, коли я відвідав Еда, двоє остров'ян надумали вивести мене на чисту воду.
— Признавайся, адже ти походиш з роду, який колись давно покинув острів Пасхи, — сказав один з них.
— Не відпирайся, ми й так усе знаємо, — додав інший.
Я засміявся і заявив, що я справжній норвежець і прибув сюди з протилежного кінця планети. Але остров'яни наполягали на своєму: нащо відмовлятися, коли мене все одно викрито! Вони знають легенду про остров'янина, який колись у давнину покинув острів і не повернувся назад. Крім того, якщо я ніколи раніше не був на острові, то чому ж тоді я одразу попрямував у Анакенську долину й оселився там, де у свій час жив Хоту Матуа, коли вперше прибув на цю землю?
Мені довелося здатись і обернути все на жарт, бо переконати їх було неможливо.
Цього ж таки дня Арне попросив своїх робітників перевернути велику чотирикутну брилу, що лежала поблизу дороги біля Рано Рараку: камінь здавався йому не таким, як інші. Всі знали цей камінь, і багато остров'ян, певно, не раз сідали на нього. Але нікому не спадало на думку перевертати його. На загальний подив, з брили глянуло на нас обличчя бога — губате, з плоским носом і великими мішками під очима. Це широке квадратне обличчя не мало нічого спільного із стилем скульптур острова Пасхи. Місцеві жителі знову були спантеличені. Хто підказав сеньйору Арне, що треба перевернути камінь? Вони заявили Арне, що знають, ніби сеньйор Кон-Тікі має стосунки з надприродними силами.
Якось увечері ми з Івонною знову одвідали бургомістра та довговухих у печері Хоту Матуа. Наші друзі лежали і втішались товстими шматками хліба з маслом і мармеладом,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аку-аку», після закриття браузера.