Читати книгу - "Бікфордів світ"

Як передає в'єтнамське радіо, за липень у Північному і Південному В'єтнамі в боях із в'єтнамською армією французькі війська втратили 961 людину вбитими і 325 пораненими. Узято в полон 58 французьких солдатів і дезертирувало 190 французьких солдатів. В'єтнамські війська знищили 14 автомашин, 6 пароплавів і збили 5 французьких літаків. Як передає радіо Делі, в Малайї англійські літаки здійснили нічне бомбардування районів, зайнятих повстанцями. Англійський військово-морський флот спільно з наземними військами обстріляв узбережжя Джохора. Як передає варшавське радіо, в Гданську відбувся концерт радянської скрипальки Галини Баринової і піаніста О. Дедюхіна, що пройшов із великим успіхом. Тепер прослухайте спеціальне повідомлення для всіх територій Радянського Союзу: скоро відбудеться перший тираж розіграшу Державної двопроцентної позики 1948 року. Буде розіграно 918 тисяч виграшів на суму 447 млн карбованців. Тираж відбудеться в Москві, в Колонному залі Будинку спілок».

У тайзі наставав вечір. Униз за течією, вслід за Кортецьким і його підлеглим, що пішли, неспішно пропливло вже неяскраве сонячне віддзеркалення минулого дня. Вовк, який вибіг на берег річки, провів його поглядом і, задерши морду до потемнілого неба, завив. Чи то з голоду, чи то від самотності.

17

Минув час, і Харитонов відчув настання осені. Сонце, що почервоніло, немов від холоду, все так само вставало за його спиною і так само опускалося на лінію горизонту далеко попереду, але тепер воно долало свій шлях набагато швидше, ніж улітку. Тому зменшилась і довжина щоденних переходів Харитонова, який серйозно боявся, як би раптові холоди не застали його зненацька в безлюдній тайзі. Минуло вже багато часу, відколи він покинув злітну смугу, але ніяких слідів присутності людини більше не зустрічав, а тому нервувався й поспішав. У цих місцях ліс був рідший. Шнур, прив'язаний до лямки речового мішка, тягнувся податливо.

Ішов він, не роззираючись на всі боки. Усе вперед і вперед, поки в якийсь момент не зупинився, відчувши щось дивне. Оглядівшись, він виявив, що стоїть у великому саду, де дерева посаджено рівними рядами, обкопано і, здавалося, полито. Такий великий сад міг належати колгоспу або радгоспу, а значить, зовсім неподалік організовано та цілеспрямовано жили люди. Жили, ростили дітей і дерева, раділи врожаям і державним нагородам за мирну працю.

Харитонов підійшов до яблуні, заглянув у крону, але жодного плоду не побачив.

«Значить, уже пізня осінь, – подумав він, – урожай уже зібрали».

На стовбурі яблуні чорною фарбою було виведено чотиризначний номер. Харитонов іще раз здивувався величезності саду і продовжив шлях в очікуванні зустрічі з людьми.

Сонце вже готувалося перетнути лінію горизонту, а сад усе ще тягнувся, і не видно було йому кінця.

Коли стемніло, Харитонов приліг під деревом, уже не турбуючись про майбутнє, а лише відклавши зустріч із людьми на наступний день. Ніч була по-літньому м'якою й теплою. Було чути вітер, але нижче крон він не опускався.

Уранці мандрівець попрямував далі, уважно вдивляючись у просіки між рядами дерев. Людей усе ще не було видно, а осіннє сонце піднімалося все вище й вище.

Позаду залишилась устромлена в землю табличка з написом: «Посадка 1947 року». Дерева цієї посадки були трохи нижчі та, мабуть, молодші за ті, повз які він ішов учора.

Перед заходом сонця ще одна табличка залишилася позаду. Тепер він ішов уздовж посадки 1948 року. Деякі дерева були всипані, мов інеєм, дрібними білими квітками, що дуже здивувало Харитонова. В повітрі чулося гудіння бджіл.

Минув іще один день.

Солодке повітря квітучого саду дурманило голову.

Згадався сон про хлопчика в чужій країні, про його сад, і здалося раптом Харитонову, що він і є той хлопчик. І з гіркотою подумав він про те, що вже довгі роки не відзначає свого дня народження й ніхто не вітає його, ніби немає в нього ні близьких, ні далеких. І ніхто не запалює на іменинному торті свічки, розставлені навколо великої білої кремової троянди.

Рука потягнулася за спину і намацала бікфордів шнур.

Так, шнур був на місці, і чомусь саме зараз виникло бажання дістати сірник і підпалити його.

І уявив собі Харитонов, як вогник із шипінням поспішає по шнуру і через якийсь час десь далеко, але не дуже далеко, а в межах видимості, пролунає перший оглушливий вибух, а за ним інші, вкриваючи землю осколками, уламками, лісовими пожежами. І довго вируватимуть ці пожежі, але не дотягнеться їх полум'я до Харитонова, що зупинився в цих садах. І не треба йому буде продовжувати свій шлях, тому що зникне шнур, через який він вирушив у дорогу і який постійно нагадував йому про якийсь уже напівзабутий обов'язок. Залишиться він у цих садах і стане садівником, і не потрібні йому будуть люди. І не він їх шукатиме, а навпаки, тому що їм потрібні будуть яблука, груші, їм потрібний буде врожай цього саду, здатного нагодувати тисячі й тисячі людей.

На лобі виступив піт. Круговерть думок зупинила його, і він повільним поглядом обвів дерева, що оточували його.

І далеко в міжрядді він побачив маленьку постать людини, що йшла. Але не було ні сил, ні бажання бігти до неї, кричати, махати руками й радіти зустрічі.

Харитонов стояв і дивився, як побачена ним людина неспішно йшла в його напрямі, йшла спокійною діловитою ходою, мовби й не бачила його, Харитонова, або ж бачила, але не вважала за потрібне радіти цьому чи дивуватися.

Чоловік зупинився за два кроки від мандрівця. Був одягнений у синю форму НКВС із одірваними петлицями та ґудзиками. Зняв лопату з плеча і встромив її в землю між собою й Харитоновим. Потім сказав: «Добридень!»

– Здрастуйте, – загальмовано відповів Харитонов.

Незнайомець зупинив погляд на шнурі, що тягнувся за мандрівцем.

– Зв'язківець? – запитав він.

– Ні, підривник, – відповів Харитонов.

– А куди йдеш?

– У Москву.

Незнайомець іще раз кивнув, висмикнув лопату і зібрався було піти.

– Заждіть, – зупинив його Харитонов.

– Навіщо? – запитав той.

– Скажіть, де я зараз?

Незнайомець посміхнувся.

– У саду.

– А де тут люди? Радгосп чи що? – плутано запитував Харитонов.

– Ні, тут просто сад, – доброзичливо відповів незнайомець. – А людей немає. Були, але вже немає.

– А ви хто?

– Садівник.

– Один садівник на такий величезний сад?!

– Так, – підтвердив незнайомець. – Він же не плодоносить.

– Хворий?

– Ні. Просто не плодоносить. Тут раніше розстрільне поле було. Сюди ворогів народу звозили на ліквідацію. І, звичайно, про останнє бажання перед смертю запитували. А я охоронцем був, от я їх і навчив. Кажу, бажання має бути незвичайним,