Читати книгу - "Бікфордів світ"

Андрій підставив під дощ свої ниючі долоні.

Інвалід, щось пробурчавши уві сні, перекинувся на живіт і знову затих.

Ніч економно наповнювала землю вологою, підгодовувала гриби і трави, щоб могли вони по видноті знову тягнутися до недосяжного сонця.

Уранці промоклий за ніч Кортецький чхав, пристібаючи ременями свою дерев'яну ногу для подальшого невідомого шляху.

Андрій скачав важку від вологи шинель і поклав на візок. Потім озирнувся на інваліда. Той уже стояв, зосереджено дивлячись на свій брудний кирзовий чобіт. Обличчя його виявляло невдоволення.

– Слухай, почисть-но мені взувачку! – попросив він Андрія.

Андрій охоче виконав прохання і хоча до блиску довести кирзак не зміг, проте ввесь бруд рукавом полотняної сорочки стер.

– Погано, коли немає командира поруч, – похитав головою Кортецький, – нікому на мене прикрикнути – ось і не стежу за собою. Ну гаразд, пішли!

І заскрипіло знову дерев'яне колесо по м'якій податливій землі.

– Грибна пора, – сказав зі знанням справи інвалід, – треба б нам до холодів ці три «сковорідки» прибити й повернутися встигнути.

– Куди повернутися? – запитав Андрій.

– Куди?! – гмикнув Кортецький. – У містечко яке-небудь, зиму перебути. А там можна знову піти, невідомо ж іще, скільки людей у згубних місцях живе та правди не знає!

Сонце, що сходило, підсушувало трави, випаровувало росу. В повітрі все ще пахло вологою землею.

Звірів і птахів чутно не було. Мабуть, спека, що настала, примушувала їх затихати й ховатися, чекаючи прохолодної темряви вечора.

Час розмірено тривав під скрип дерев'яного колеса. Ліс рідшав. Земля горбилась невисокими лисими шпилями. Виштовхати візок нагору не вистачало сил, і Андрій, упрігшись, як кінь, в ручки-голоблі, потягнув його майже волоком. Інвалідові такий підйом теж давався важко. Одного разу він ледве не впав, похитнувшись і всівшись на землю, але про допомогу не попросив і навіть слова не сказав.

З вершини пагорба вони побачили річку, а просто у них під ногами з'явилася добре вторована стежка. Серце Андрія радісно і схвильовано закалатало. Він озирнувся на інваліда й уперше побачив на його обличчі спокійну, майже смиренну усмішку.

Стежка вела до річки, і двоє мандрівників, один із яких штовхав попереду себе візок, поспішили вперед. Ішли вони недовго, радіючи майбутній зустрічі з людьми, але несподівано стежка спустилася до річки і, втративши свою акуратну лінію, розділилася на десятки дрібних нелюдських слідів. Уражені мандрівники подивилися на інший берег цієї вузької річки, думаючи, що перед ними брід, але інший берег був незайманим куточком тайги.

Залишивши візок, Андрій підійшов до самої води і сів на землю.

За спиною пошепки матюкнувся Кортецький.

На воді біля самого берега плескалось яскраво-жовте віддзеркалення сонця. Андрій до сліз в очах дивився на нього, поки не почув здивований вигук інваліда.

– Дивись, дивись! – говорив Кортецький, підходячи до самого краю берега, і його тремтяча рука вказувала на воду, по якій униз за течією пливла така сама яскраво-жовта пляма.

Андрій провів віддзеркалення, що пливло, поглядом, потім підвів очі до неба і помітив, що акуратна овальна хмара, зупинившись між землею та сонцем, заломила сонячне світло, проте коли він опустив очі – перед ним біля самого берега все так само плескалося яскраве віддзеркалення.

Довго вони ще сиділи на березі, з'єднавшись поглядом із неспішним плином води, і чим довше дивилися на неї, тим більше сили в собі відчували, а разом із силою, що прибувала, збільшувався їх відчай.

– Ходімо! – підвівшись, наказав інвалід.

– Куди? – запитав Андрій, не відриваючи погляду від сонячного віддзеркалення.

– Униз за течією.

Бадьоро схопившись на ноги, Андрій раптом згадав про своє бажання занурити руки по лікоть у воду, і, замість того щоб виконувати наказ, він зайшов у воду й опустив руки просто в яскраво-жовту пляму, що гойдалася на поверхні.

Приємним болем защеміли долоні.

Ноги відчули силу течії.

Андрій озирнувся на берег.

Інвалід, витягнувши з-під шинелі дві порожні фляги, теж підійшов до води. Був він виразом обличчя спокійний і на підлеглого не дивився. Наповнивши фляги, повернувся до візка. Закашлявся.

Іти берегом було легко. Щільний трав'яний килим, що підступав упритул до води, виявився хорошою дорогою.

– Нижче за течією, – мовив інвалід, – завжди більше людей.

– Чому? – запитав Андрій.

– Не знаю, – відповів Кортецький. – Завжди виходить так. Можливо, там більше риби або тепліше…

Години через дві вони вийшли до маленької дерев'яної хатинки, що стояла між лісом і річкою.

– Ну ось, бачиш! – зрадів інвалід.

Північна сторона рубленої хатинки була вкрита зеленуватим мохом, а вхід до неї був із півдня.

Тільки-но Андрій ступив на ґанок, пролунав тріск, і нога його пішла крізь прілу дошку, що провалилася. Вивільнивши ногу, Андрій по краю ґанку піднявся до дверей і постукав. На стук не відповіли. Тоді Андрій штовхнув двері, й вони відчинились.

Усередині було сиро й порожньо. На одній стіні стирчали залізні гаки для дичини або риби, на іншій висів укритий кольоровою пліснявою календар-плакат із фотографіями членів уряду.

Двері скрипнули, й Андрій, озирнувшись, побачив, що Кортецький теж зайшов у хату і похмуро оглядає її.

– Зимовище, – похитав головою він. – Сюди мисливці приходять у сезон.

– А звідки вони приходять?!

Інвалід знизав плечима.

– Але якщо приходять, – через хвилину сказав він, – значить, можемо тут «сковорідку» присобачити! Прийдуть – нехай слухають. Тягни сюди!

Андрій слухняно сходив і приніс чорну круглу штуковину, повісив на крюк.

– Годиться! – кивнув інвалід. – Ну все. Ще дві штуки – й повернемо додому. Ходімо!

– Може, послухаємо, що вона скаже? – несміливо запропонував Андрій.

– Не треба, – твердо зупинив його бажання Кортецький. – Ми в дорозі, а ця правда для тих, хто постійно на одному місці живе. Розумієш?

– Ні.

– Ну, нічого.

Вони вийшли на прогнилий ґанок. Сонце вже повільно скочувалося по зворотній стороні небосхилу, але його світла ще вистачало на кілька годин шляху.

– Підемо далі за течією, – сказав інвалід. – Поряд із водою воно якось надійніше й легше!

Андрій нехотя, але покірно взявся за ручки візка й виштовхав його на зелену смужку річкового берега. Позаду розмашисто крокував інвалід, при кожному кроці прагнучи винести свою дерев'яну ногу якнайдалі вперед.

У спорожнілій хаті пролунало шипіння, і голос, який прорвався крізь нього, повідомив:

«Передаємо зведення Радінформбюро. Прослухайте сигнали точного часу і звірте ваші календарі. У Москві, Ленінграді, Києві – 1957 рік, осінь. У Пермі, Норильську, Магнітогорську – 1953, осінь. В Усть-Ілімі, Воркуті, Анадирі – 1948, зима. Прослухайте повідомлення для Усть-Іліма, Воркути, Анадира. Міністерство землеробства США вважає, що врожай пшениці досягне 1117 млн бушелів, що буде значно менше торішнього врожаю, але вище за середній урожаю останніх десяти років. У Берліні закінчився