Читати книгу - "Нова стара баба"

Рудий одразу відчув небезпеку. Напружився як тигр.

– Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти повинна соціалізуватися за допомогою повії, тим паче, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім. Так чи ні?

Рудий – фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він надумав, що це означає мою слабкість, тому вирішив: мене треба дотиснути.

– Міро, ти хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради»?

Я так і бачу, як він морщить свого класичного носа.

Із «Ла Страдою» у Рудого пов’язані неприємні спогади. Це така європейська організація, що допомагає жінкам. Особливо тим, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця під сонцем, і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б він не взявся, бо вважає себе режисером художнього кіно, а не документалістом, тим паче, не «кліпмейкером».

Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшла чудова стрічка. Однак керівництво «Ла Стради» роботу мого брата не схвалило. Рудий переконаний: несхвалення фільму прямо пов’язано з тим, що він відмовився вступити в інтимний зв’язок із однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, – жалівся та пояснював Рудий. – Її підборіддя було схоже на п’ятку. Уявляєш собі жінку з п’яткою замість підборіддя? Уявляєш, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке уявити, але саме відтоді всі жінки Швеції мені здаються такими, що мають п’ятки замість підборідь. Окрім Астрід Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може мати подібний вигляд, у таке я вже нізащо не повірю.

Я сказала, що не хочу, щоб наша квартира перетворилася на притулок.

– Вона не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, – нагадала я Рудому обставини, за яких ми познайомилися з Ерікою. – Ти розумієш? Вона не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, і сказала, що вона дуже самотня, що їй нема куди подітися. Як я мала вчинити?

Я спіймала себе на тому, що почала виправдовуватися, Рудий це так само помітив.

– Ти дуже добра, моя люба. Але знаєш, що я хочу тобі сказати? Це як з кошеням. Пам’ятаєш? Я приніс кошенятко, дав йому молока, а потім випустив його на вулицю. Бо ти сказала, що воно може подряпати меблі та нові шпалери. Ти ж так сказала? А воно було безпорадне й маленьке, те кошеня, на відміну від цієї хвойди. Та вона ж як телеграфний стовп. От і тепер ти мусиш прийняти рішення. До речі, зараз навіть не зима.

Рудий замовк.

– Нікуди вона не піде, якщо сама не захоче піти, – рішуче сказала я. – Люди не кицьки, вона не подряпає шпалери. Крім того, мені потрібна подруга. Можливо, уперше в житті я відчула, як мені необхідна подруга. Спробуй мене зрозуміти.

Рудий мовчав, але з його мовчання я виснувала, що він не зробить жодної спроби мене зрозуміти, а також те, що Еріка матиме з ним клопіт. Величезний клопіт. Це як ворожити на картах і витягти валетів. Валети – це клопіт. Чоловіки. Від них самі проблеми.

– Ти вирішила товаришувати з повією? Цікава, прогресивна ідея, – Рудий криво усміхнувся. Ви думаєте, що сліпа людина не зможе розрізнити щиру та криву посмішки? Я вас запевняю, може, ще і як. Утім, Рудий вів далі: – У тебе не вийшло дружби із жодною з моїх дівчат, і ти думаєш, що у тебе щось вийде із цією?

Рудий наривався, мені не хотілося йому нагадувати, що у нього так само не склалися стосунки із жодною з його постійних дівчат. Але я думаю, що він правильно зрозумів моє мовчання.

– Кицька здохла – хвіст обліз, хто промовить, той і з’їсть, – знову криво посміхнувся Рудий і пішов до своєї кімнати.

Це він у такий дитячий спосіб оголосив мені бойкот, натякаючи на те, що я нерозумна дитина. Хай собі. Я його знаю, довго він не витримає. У Рудого – постійна потреба вести теревені, нескінченні теревені. Базікало нещасне.

Мати й батько завжди говорили нам, що кохання не треба чекати, воно само вас знайде. І наводили свій приклад. Мама й тато познайомилися тому, що у мами був анальгін, їй не потрібний, а батько украй потребував анальгіну, якого в нього не було. Через ліки оці двоє і здибалися. «Для того, щоб продати щось непотрібне, треба купити щось непотрібне», – полюбляла казати мама. Батько мовчки посміхався.

Час плинув, але ми з Рудим залишалися самотніми. Батьки почали хвилюватися, за Рудого – менше, за мене – більше. Чоловіки за тридцять, навіть за сорок, вважаються цікавою партією, мало хто називає їх «одинаками», навпаки, подібні чоловіки розцінюються як помірковані, надійні, такі, що багато чого досягли у кар’єрі. «Одинаки» – це надія, а не розчарування. Між тим дівчат уже після двадцяти п’яти розглядають як залежаний у лабазі товар. «Стара діва» – яке ж бридке словосполучення. Діва не може бути старою, діва завжди залишається дівою. На мій погляд, це несправедливо, таке різне сприйняття суспільством тридцятирічного чоловіка та двадцятип’ятирічної жінки. Неподобство якесь. Утім, мені ніхто не обіцяв, що життя має бути справедливим, ніхто, крім, здається, Карла Маркса, але то у нього був такий імідж.

Однак я про дівчат Рудого. О, їх не було замало. Вони постійно змінювалися, і кожна з них намагалася мені сподобатися, а також стати мені подругою. Кожна з них думала, що я таке примхливе дівчисько, котре вирішує, із ким буде жити та спати її брат. Усі його подруги наділяли мою особу непритаманними мені рисами характеру, а також умінням впливати на брата й намагалися причарувати. Дурниці те все. Я була б рада знайти подругу в дівчині свого брата, я завжди мріяла, що братова наречена, дружина буде близькою мені людиною, але поки що моїм мріям не судилося здійснитися.

Особливо я запам’ятала трьох із братових наречених, мабуть, тому, що вони вважалися постійними дівчатами, були винятково активними та наполегливими.

Щоб ви