Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

- Проторгуєтесь, - зауважила сусідка.

- Еге, - знову захихотів дід. - Мені грошей не треба, аби клопіт був.

Не знаю щодо клопоту, проте розпродався він за дві години. Забрав свою порожню тачку, розіпхав по кишенях виручку та почвалав додому, щось мугикаючи собі під ніс.

Другого дня він з’явився знову, і знову припер повно-повнісінько турецького краму.

- Де взяв? - спитали його.

- У Турції, - дідові, певно, сподобалась така відповідь, і він ані на крок від неї не відступав. Більш нічого істотного не сказав, а продав усе дешево та потяг додому порожню тачку.

Люди заінтригувалися. Наче ніхто до діда не приїздив, та й не було кому приїздити особливо. Сам нікуди не рипався - звідкіля ж? У нас, знаєте, всім до всього є діло, тому за кілька днів на діда Москаля було розпочато справжнє полювання - сусіди видивлялися на подвір’ї, зазирали через вікна до хати, весь час розпитували, але той тільки сміявсь і все тут.

Що будеш робити? Проте люди в нас не вчора на світ народилися. І от дідів колишній товариш, колега, на заготзерні разом працювали, взяв пляшку та пішов до діда випивать, та не просто, а з важливою місією. Не знаю, чи багато вони там випили, але повернувся колега із шедевральною звісткою - дід таки справді був у Туреччині. Люди не повірили. Але п’яний колега стояв на своєму. Виявляється, що дід таки докопався. Ота криниця, що він у кухні почав, вивела його не до води а до катакомби, і ця катакомба іде попід морем аж до самого Стамбула. Отож дід бере свою тачку, спускає у колодязь та катакомбою добирається до Туреччини, там накупляє всього, а тоді знов катакомбою додому - на базар продавати.

Люди ще більше не повірили. Отут треба зробити відступ.

Справа в тому, що наше славетне місто за давніх часів було турецькою фортецею, і жили в ньому турки у фесках з туркенями у паранджах. Ну а потім, звичайно, фортецю було зруйновано до останнього камінця, турків з туркенями порізано до останньої особи, і від колишніх жителів нам, сучасним, лишилися тільки старі черепки, люльки, ядра та катакомби. Щодо катакомб: турецькі гастарбайтери завжди славилися своєю працьовитістю, тому земля під фортецею була вщерть покопана підземними ходами та галереями. І кажуть люди, а вони знають, що кажуть, то кажуть, що ці галереї виходять аж по той бік Чорного моря, у Стамбулі, і що там десь сховані величезні скарби. Але кажуть це теоретично. На практиці ж із катакомб, як їх у нас звуть, мають більше неприємностей - то земля обвалюється просто серед двору, то хата осідає, а буває, що діти лазять у ці катакомби, то завалити може, грунт у нас м’який. Одного разу земля провалилася просто під районною бібліотекою, а то якось біля школи розкопали глечик із срібними монетами, а ще було…

Проте зачекайте, щось я відірвався від теми.

Ну от. Єдина користь від катакомб - це коли у кого в дворі таке провалиться, можна туди, пробачте, каналізацію пустити. Дуже зручно: нічого вивозити не треба, не забивається, не переливається - краса. Але, маючи таке брутальне використання історичної спадщини, наші люди досить стримано ставляться до романтичного минулого та легенд навколо нього, тобто переповідати переповідають, а щодо практики… От чому не повірили п’яному сусідові, колезі діда Москаля, от чому проявили скептицизм. Проте самому дідові нова версія, певно, припала до смаку, бо він почав її переповідати навіть на тверезу голову, ще й ображався, коли з нього сміялися. Однак смійся чи ні, а дід уже третій день вивозив на базар повну тачку краму і дешево його продавав. І що це виходило? Чортзна-що виходило.

Я вчився тоді у школі, тобто не зовсім вчився, бо якраз почалися канікули. А на канікулах розпорядок дня у наших хлопців звичний: зранку - на пляж, опівдні - обідати, по обіді - знову на пляж, а ввечері - дискотека. І так поки набридне, або вода буде надто холодною, щоби купатись. І я, так само, як друг Павло, ретельно виконував цей розпорядок. Нам було абсолютно начхати на старого Москаля, на його ганчір’я, втім як і на решту містечкових новин. На нас чекав останній шкільний рік, і ми мусили оттягнутися як слід.

Але раптом погода зіпсувалася.

Я прокинувся вранці і замість сонця побачив на небі сірі набурмосені хмари. Настрій одразу зіпсувався. Я придивився до обрію і дійшов висновку, що хмарам краю не видно. І щойно так подумав, як у шибки, наче підтверджуючи, дрібно застукав дощ. Тьху ти.

Мати смажила на кухні ляща, що його батько вчора припер з рибалки. Лящ був смачний, але, крім нього, ніщо мене порадувати не змогло. Як чемний хлопчик, я подякував мамі і пішов до кімнати, гадаючи, що би таке зробити, аби не пропасти з нудьги. Ввечері, звичайно, можна було піти у бар, проте до вечора лишалося ще годин із дванадцять. По телевізору, як завжди, показували муть, але я сумлінно дивився, певно, з годину. Потім почитав. Читав детектив, але він скоро скінчився, тому вдалося вбити всього години півтори. Потім ще хвилин двадцять я колупався в зубах кісткою з ляща, для чого видобув із холодильника та з’їв ще шматок. Потім геть не мав чим себе розважити і з півгодини просто тинявся хатою туди-сюди. Поки подзвонив Павло.

- Здоров, Падло, - сказав я. Я його Падлом називаю, щоби смішніше було, а він не ображається.

- Що поробляєш? - спитав він.

- Та от, - чесно признався я. - А ти? - І я. Приходь до мене.

- Дощ, - сказав я. Дійсно, дощ розійшовся, наче виправ-довуючись за свою довгу відсутність.

- По ящику там нічого нема?

- Та!

- У бар підеш?

- А як же! Давай, може, у морський бій зіграємо. І хвилин п’ятнадцять ми грали у морський бій, причому я вколошкав Павла три рази.

- А ти чув про Москаля? - спитав Павло.

- Якого?

- Ну, вашого сусіду.

- А що? І тут він мені розповів всю цю історію з колодязем, катакомбою аж до Стамбула і турецьким крамом.

- Чотко. Еге?

- Брехня це, - компетентно мовив я.

- Ну, брехня. А чотко було б, еге?

- Чотко, - я мусив погодитись.

- Де ж він товар бере? - спитав Павло.

- Не знаю, - сказав я. - Купляє десь. Він же причучурений. Він понарозкаже. Море ж тисячу кілометрів. Він що, їх пішки проходе?

Павло мугикнув:

- Ну, може, якось