Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Вона блукала по місту сама, заходячи в крамнички, відкривала маленькі лакові шкатулочки і вдихала пряний аромат камфорного дерева, кедра і кориці. Вона захоплено спостерігала, як ремісники бритв очками, що вилискували на сонці, вирізують неймовірні квіти, а потім заливають ці візерунки червоною і синьою фарбами. Місто несло її, наче тихоплинна, неспішна ріка, жінка поринула в нього з головою і йшла, сама того не помічаючи, з усміхом на обличчі.

Раптом жінка глянула на годинник. Минуло півгодини, відколи вона вийшла з готелю. Її обличчя спохмурніло. Вона було пробігла кілька кроків, а відтак, знизавши плечима, пішла не поспішаючи, як і раніше.

Жінка йшла прохолодними готельними коридорами, викладеними керамічною плиткою, і вслухалася у солодкоголосі пташині рулади, що доносилися із клітки під сріблястим канделябром на глинобитній стіні, а за небесно-блакитним роялем сиділа дівчина з м'яким і довгим темним волоссям, граючи ноктюрн Шопена.

Жінка поглянула на вікна кімнати. Штори опущені. Була третя година дня, неспекотного дня. У кінці готельного патіо продавали прохолоджувальні напої, і вона купила чотири пляшки кока-коли. Посміхаючись, жінка відчинила двері їхньої кімнати.

— Швидше, звичайно, ти не могла — пробурчав він, відвертаючись до стіни.

— Ми виїжджаємо завтра о третій дня, — сказала вона.

— А ціна?

Жінка посміхнулася йому у спину, тримаючи в руках холодні пляшки.

— Всього тридцять сім песо.

— Вистачило би двадцяти. Нема чого цим мексиканцям наживатися на нас.

— Я багатша за них; і якщо хто заслуговує бути обдуреними, так це ми.

— До чого тут це? Просто вони люблять торгуватися.

— Коли я з ними торгуюся, то почуваюся скнарою.

— У путівнику написано, що вони спеціально називають подвійну ціну і чекають, що ти виторгуєш половину.

— Не варто зчиняти галас через долар.

— Долар є долар.

— Я сама заплачу цей долар, — промовила вона. — Я принесла холодні напої. Хочеш?

— Що там у тебе? — він підвівся і сів на ліжку.

— Кока-кола.

— Ти ж знаєш, я не люблю кока-колу, віднеси дві пляшки назад і візьми апельсиновий сік.

— Будь ласка! — сказала вона, стоячи на місці.

— Будь ласка, — повторив він, дивлячись на неї. — Як там вулкан, димить?

— Димить.

— Ти питала?

— Ні, я подивилася на небо. Все в диму.

— Треба було запитати.

— Так небо ось-ось вибухне від диму.

— А як нам дізнатися, що виверження буде саме завтра?

— Ніяк. Якщо виверження не буде, відкладемо поїздку.

— Я теж так гадаю. — Він знову ліг.

Вона принесла дві пляшки апельсинового соку.

— Щось він не холодний, — буркнув чоловік, зробивши кілька ковтків.

Вони повечеряли у патіо: біфштекс, зелений горошок, порція іспанського рису, трохи вина і пряні персики на десерт.

Витерши серветкою рот, він промовив:

— Хотів тобі сказати. Я перевірив записи того, що заборгував тобі за останні шість днів, поки ми їхали від Мехіко. Ти казала, що я винен тобі сто двадцять п'ять песо, тобто приблизно двадцять п'ять американських доларів, правильно?

— Так.

— Я все підрахував, і в мене вийшло двадцять два.

— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечила вона, продовжуючи копирсати ложечкою персик.

— Я перевіряв двічі.

— Я теж.

— Гадаю, ти порахувала невірно.

— Можливо. — Вона різко звелася на ноги, з гуркотом відсуваючи стілець. — Ходімо перевіримо.

У номері під увімкненою лампою лежав відкритий записник. Вони почали перевіряти рахунки разом.

— Бачиш, — спокійно сказав він. — У тебе три долари зайвих. Як таке могло статися?

— Так вийшло. Вибач.

— Бухгалтер з тебе нікудишній.

— Я стараюся.

— Погано стараєшся. Я був переконаний, що в тебе є хоч крапля відповідальності.

— Я дуже стараюся.

— Ти забула перевірити, чи достатньо повітря у шинах, ти вибрала номер із жорсткими ліжками, ти постійно все губиш, в Акапулько запропастила ключ від багажника, закинула кудись манометр від насоса, і до того ж не вмієш робити підрахунки. А я мушу весь цей час вести машину...

— Знаю, знаю, ти цілими днями сидиш за кермом і втомився, у Мехіко підхопив ларингіт і боїшся, що зараз він знову дасться взнаки, тобі б не хотілося, щоби він дав ускладнення на серце, тому найменше, що я можу для тебе зробити — це тримати свій ніс в чистоті, а рахунки в порядку. Я все це знаю напам'ять. Але я лише письменниця і можу помилятися.

— Таким робом ти ніколи не станеш успішною письменницею, — сказав він. — Додавання — це ж так просто.

— Я зробила це ненавмисне! — крикнула вона, відкинувши олівець. — Дідько! Краще б я обдурила тебе навмисне. Зараз я багато про що жалкую. Жалкую, що загубила манометр ненавмисно, у будь-якому разі, мені було би приємно знати, що я зробила це тобі на зло. Жалкую, що не спеціально вибрала ці ліжка через жорсткі матраци, от би я посміялася сьогодні вночі, думаючи, як жорстко тобі на них спиться; жалкую, що не зробила цього навмисно. А тепер мені прикро, що я не зумисне підтасувала цифри. Я би посміялася над цим від душі.

— Та заспокойся вже, — сказав він їй, наче дитині.

— Побий мене грім, якщо я мовчатиму.

— Скільки грошей у тебе залишилося?

Засунувши тремтячі пальці в гаманець, вона вийняла всі свої гроші. Коли він перерахував, виявилося, що зникло п'ять доларів.

— Ти не тільки нікудишній рахівник, а ще й обкрадаєш мене. Пропали ще п'ять доларів. Куди вони ділися?

— Не знаю. Напевно, я забула записати до витрат, а якщо й записала, то забула вказати, на що їх витратила. Господи, я не хочу знову перераховувати весь цей список. Краще заплачу недостачу зі своїх грошей. Візьми свої п'ять доларів! А тепер підемо прогуляємося на свіже повітря, тут так душно.

Вона рвучко відчинила двері, тремтячи від гніву, який абсолютно не відповідав ситуації. Її трясло, кидало то в жар, то в холод, вона знала, що її щоки горять, а очі блищать, а коли сеньйор Ґонсалес вклонився і побажав їм приємного вечора, у відповідь їй довелося кисло усміхнутися.

— Тримай, — сказав чоловік, простягаючи їй ключ від номера. — Тільки, ради Бога, не згуби.

На zocalo[48], що потопала у зелені, грав оркестр. Він свистів, сурмив, гудів і ревів на прикрашеній бронзовими завитками