Читати книгу - "Ще раз, капітане!"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще змалку синок торговця став злодюжкою. Часто крав у себе вдома й у крамниці. Перепадало йому на горіхи, певна річ, і за чужі крадіжки, та він не ображався, адже сприймав за належне завжди бути підозрюваним. Бувало, навіть і не здогадувався, що не він завинив.
До числа його друзяк належав Улле. Люди, обізнані з цією справою, казали, що така вже, видко, в них спадкова родова риса — красти. Улле був не такий відчайдух і спритник, як Юлле, але такий самий ненадійний. Обом майже однаково поводилось у школі, тобто, правильніше сказати, школах. Спочатку в середній — для хлопчиків та дівчаток. Звідти обох кузенів відіслали додому. Юлле пішов учитися далі, але не довго втримався на новому місці. Кінець кінцем вони опинились у неповній середній школі й там засіли-таки — звісно ж, як другорічники — на добрих кілька літ. Згодом Юлле став хлопчиком на побігеньках у батьковій крамниці, а Улле пішов працювати в батьковій майстерні. Всі інші в містечку достосовувалися, щоб увійти в суспільство, лишень ці два двоюрідні брати гнули свою особисту лінію, завжди у щось та встрявали, й не раз їх попереджали — зрештою, в крайніх випадках, адже всі й так були певні, що ті паливоди рано чи пізно опиняться у виховному закладі, якщо не відразу в тюрмі. Було що взяти до уваги — хоча б батьків, яких жаліли, бо ж ті зітхали, приймали свою долю як даність, а тому й викликали співчуття. У того не вродило поле, у того погане травлення, у того діти не вдалися — усім трапляється різне лихо. Ось таке виправдання було прийняте, поки десь у широкому світі тривала велика війна. Юнацька злочинність набирала сили, і, глянувши на статистику, ти проймався не злістю за якийсь окремий випадок, а смутком за ці часи занепаду й здичавіння. Не тільки Улле та Юлле промишляли злодійством у місті. Тут за руку спіймали когось, там — ще когось. Якось братів покликали до поліційного відділку, йшлося про зниклу бочку олії. Та вони зуміли довести свою невинність.
Ми йдемо містом, Улле і я. Так, Юлле Анберг лежить у гробі, мир його душі.
І мені спадають на думку слова — молодь під час війни.
У юних людей не те саме, що в дорослих: відчайдушна, повна ненависти, понура й запекла боротьба в окопах, на полях, фабриках і в конторах під ненастанною загрозою. Під час війни молодь подібна до дерева, яке, сповнене надії, росте в поваленому лісі. Послаблюється невсипущий колись нагляд; ану подивимося, що буде з тебе, полишеного напризволяще. Виростаєш вільним, на тебе не мають часу. Навіть у нейтральних країнах на вас, юних, не мають часу.
Цих парубчаків можна було побачити вечорами на вулицях, вони швендяли, стояли на станції й чекали на поїзд, тинялися містом від кафе до кафе. Он там за рогом зненацька вчинився гармидер, побилися. Он там в осінній пітьмі хрипкі голоси ревуть популярну пісеньку, понапивалися. Нíчого забивати собі голову такими дрібницями, коли весь світ горить. Он там вламались у крамницю залізних виробів, адже все тепер можна продати — мастило, електропровід, інструменти. Чимало було таких, що сновигали в місті й шепотіли:
— Чи не маєш чого продати? За метр дроту дістанеш чотири крони, за десять метрів — сорок крон, за сто…
І вони нарешті-таки попалися. Звичайно ж, випадково. І всі подумали: «Ну нарешті!»
Ми сидимо в Улле вдома й дожидаємося часу йти до потяга. Хазяїн непокоїться, йому доводиться раз у раз бігати до крамниці й наглядати, як там справується Дора з крамарчуками, адже сьогодні субота. Впереміж він послуговується то діалектом, то силуваною літературною мовою, немовби безнастанно сновигав між двома світами. Прийшла Дора перекинутися кількома словами. Огрядна й спокійна в цій суботній метушні, веде мову про погоду, вітер, ціни та торгівлю. Питає, як там похорон. Відповідаю, що було чимало людей, багато квітів, мовці гарно говорили. «О, — каже, — то там можна було незле розважитися». Обмовилася. Сама відчула, що ляпнула дурницю, це видно на її лиці. Дора знову метнулася до крамниці, й повернувся Улле.
— Розкажи про Юлле, — прохаю.
Задивившись на мене, він нервово погладжує маківку.
— Йому випало змінитися, — проказує Улле.
І я вкотре задумуюся про слова. Випало змінитися. Неначе з книжки вичитав.
І знову говірка:
— Тогди всьо йшло до того, жеби піти…
Прикусивши язика, щоб не вилаятись, він переходить на літературну, книжну мову.
— Він усе ліз битися, не знав ніякого стриму. Люди в місті боялися його, хоч не можна сказати, що це був силач. Аж ніяк, — з виглядом знавця Улле похитує головою. — Років зо два — від своїх дев'ятнадцяти до двадцяти одного — він отак поводився, а тоді…
Перехід на говірку.
— По тому так ся стало… Його злапали…
Довга мовчанка. Улле, видко, пригадує, що не з одним Юлле таке сталося.
— Я ж теж був у це замішаний, — соромливо докидає він.
— То що було потім?
— Що ж, він знайшов собі роботу, почав подорожувати. Відбувши термін у місцях по-збав-ле-ння волі.
— Угу.
— А по тім всім, — Улле перейшов на говірку, — колисьтокай Юлле повів мені, же буде вандрував в якихсь справах, не знаю, в яких там. Но, але став коробейником. І ся змінив, гейби його підкинули замісць того давнійшого. Гет гинший чоловік.
А далі по-грамотному:
— Цілком інша, нова людина. Зовсім не той, що був колись.
— Ну а ти, Улле? — питаю його.
Здивовано зиркає на мене.
— Я?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ще раз, капітане!», після закриття браузера.