Читати книгу - "На скрижалях історії"

В Україні селяни становлять близько 80 % населення. Тож для становлення або повалення тієї чи іншої влади саме селянські повстанці часто відіграють вирішальну роль. Саме в добу Директорії найбільше поширився повстанський рух, особливо на Правобережжі. Як вияв неорганізованої волі народних мас, він має стихійний характер і не відзначається сталістю своєї ідеології. Повстанські загони, на чолі з отаманами, вигулькують на поверхню українського сільського життя, як гриби-опеньки після дощу.

З грудня 1918 року в провінції життя опинилося під контролем неймовірної кількості місцевих батьок і отаманів, які очолюють повстанські, добровольчі, козацькі формування, збиті з селянської маси. До їх появи часом призводять і непродумані накази українських політичних лідерів. Зокрема, С. Петлюра в одній із відозв заявив: «Хай кожне село наводить у себе порядок!» Селяни зрозуміли це гасло по-своєму: «Кожна волость сама по собі!», тобто позбавлена контролю з боку центральної влади [63, 11].

Виникають такі загони з метою самооборони, захисту набутків власної праці, у багатьох випадках для «парубоцької слави» чи для грабунку сусідніх сіл в околицях, невеликих державних установ, знесилених військових частин чи з метою єврейських погромів, які ще десятиріччями ятритимуть рани і євреям, і українцям. Подекуди такі селянські формування створюють представники політичних партій, виникає своєрідний симбіоз «селянської вольниці» та політичної ідеології, для «походів козаків із мотикою на сонце».

Характерним явищем української революції стало те, що хвилі народного бурління винесли на поверхню широких і глибоких вод осіб різного сорту. Це люди не тільки творчі й ідейні, талановиті, цілком відповідаючі тому історичному завданню, що його покладає на долю вибраних, у критичні й переломні хвилини життя народу, національний зрив. Але в кожній місцевості вистачає також і людей без ідеалістичного пориву й моральних підвалин. Часто-густо це різні нездари, але енергійні, нахабно-спритні демагоги, які ведуть за собою натовп лише тим, що самі йдуть за ним, потураючи йому в усьому та обіцяючи мотлохові золоті грушки на давно усохлій вербі...

«Батьки-отамани» то славою вкриваються, то з ганьбою й зрадою кумаються. А через те, що все зле хутчій світ облітає й добру славу забиває, «батьки-отамани» зі своїми загонами завжди мають тавро українських авантюрників, а їхні негативні дії безпідставно зараховуються на рахунок українського війська і його Головного Отамана. Не один такий нікчема зганьбив своїми діями українську революцію й визвольний рух. Чим більше подібних авантюристів має серед себе повсталий народ, тим менше шансів на перемогу, на здійснення його визвольних прагнень, мрій і надій [7, 10-11].

Україну поглинають розбрат і ворожнеча. У провінції між селом і містом панує незмир. Як здається селянам, там засіла ворожа до них влада, яка тільки тим і займається, що отримує зверху накази приймати каральні та реквізиційні загони. Селяни обмежують свій повстанський рух до оборони свого села або волості, бо їх не цікавить боротьба за державність України, за малими винятками. Вони часто ворохоблять, деякі «вожді» ворогують і воюють між собою. У їх середовищі політична орієнтація найрізноманітніша й здебільшого змінюється як у калейдоскопі, залежно від обставин, зміни властей а чи мінливості уподобань того чи іншого батьки. Вони повсякчас переходять від «петлюрівців» до «червоних», а спробувавши «червоної влади», — знову до «петлюрівців», «махновців» чи ще когось...

Частину з них анархія перетворила в здобичників і здирників, дехто став на шлях банального кримінального бандитизму. Окремі отаманчики, ще вчора вип'явшись із примітивних сільських «вождиків», входячи завдяки зброї в п'янкий смак абсолютної влади, безконтрольності й безкарності невзабарі вже замахуються й на всеукраїнську владу. Це прискорює не тільки крах української державності, а й веде до розпаду української армії, бо 70% від її складу возз'єднаних — селянські повстанські загони. Отамани далі своїх «володінь» далеко не віддаляються, підкорятися будь-кому не бажають, а від мобілізації на фронти з більшовиками чи білогвардійцями відмовляються. Ох, не дарма здавна кажуть: «Де збирається два українці — з'являється три гетьмани».

Українці завжди вміли воювати й постояти за себе, але не навчилися будувати свою міцну державу. У січні 1919 року армія Директорії УHP зменшилась до з 150 до 50 тисяч. Це пояснюється тим, що не всі були за Українську Народну Республіку. Найчисельніший склад армії — селяни, після усунення гетьмана, не бачуть потреби воювати далі й повертаються в село ділити землю. Армія швидко розсипається.

Прикмети революції й революціонерів — фанатизм, крайнощі, нетерпимість, руїна, пожежі, кров. Такі не будують, а лише руйнують старі підмурки. Нове ж створюють на розчищеному місці вже не революціонери...

Українська революція 1918-1921 років конає в українських степах. Україна опинилася в ситуації «між двох вогнів» — однією рукою треба стріляти по ворогу, який іде прямо на тебе, а іншою стріляти по «хатнім ворогам», які в тебе за спиною...

Реальна влада в провінції — у руках отаманів, а сама Україна скидається на бджолині соти й так само розділена на «мікродержави», які не перебільшують волость, проте іменуються «республікою», мають свою «міжнародну політику», «армію» та «фронт» — канави-окопи зриті в царині села.

У «Віснику УНР» кореспондентами приведені факти: «З'явилася така маса самочинних полковників і навіть отаманів, що коли цьому не зробиться стриму, то буде їх більше, чим козаків. Це просто осмішує нас перед чужинцями і своїми, коли на кожнім місці, в кожнім шиночку, на кожній станції видно „отаманів“ та „полковників“ — без війська, без належної поведінки і пошани для себе та інших» [9].

Селянські хлопці нерідко кидаються «з вогню та в полум'я», від одного батьки до іншого, кожний з яких обіцяє реалізувати своє бачення «свободи і волі». Українські степи народили своє «самоврядування», яке впроваджується на окремо взятих територіях і полягає в безконтрольності й самоорганізації сіл, що ворожі міській владі та міській культурі. Зброя відкриває шлях до вседозволеності.

Якщо сприймати з точку зору державності, на перший погляд, парадоксальною виглядає мінливість настроїв українського села. Загони повстанців, у абсолютній більшості сформовані з селян, за допомогою яких Директорія УНР за кілька місяців до цього повалила гетьманат Скоропадського, раптом масово почали переходити на бік більшовиків.

Та дивного в цьому не має нічого. Селяни,