Читати книгу - "На скрижалях історії"

Усім церемоніалом свята й розміщенням делегацій опікується артист Микола Садовський. Поперед військових поставили нові шеренги з учнів із національними прапорами й плакатами в супроводі вчителів. Першими з'явились службовці залізниць із великим транспарантом, на якому написано: «Слава українським героям!». Опісля надійшли делегації від міністерств, прибули й багатолюдні хресні ходи з усіх київських церков.

У Софіївському соборі зібралося духовенство на службу Божу, яку почав правити єпископ черкаський Назарій. Тим часом на майдані стає все тісніше. Свої місця займають члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

Рівно о дванадцятій під гук гармат із Печерська й під переливи урочистих дзвонів із Мазепинської дзвіниці та інших церков виходить на площу з Софіївського собору й стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

На якусь хвильку запала тиша й здалеку покотилися вигуки: «Слава!» — на честь під'їжджаючих на автомобілях членів Директорії. Військовий оркестр грає Національний Гімн України — настає найурочистіший момент свята. Привітав із святом проголошення Соборності представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитав заяву Президії Української Національної Ради й Державного Секретаріату про волю Західно-Української Народної Республіки: об'єднатися в одну Українську Соборну державу! Усі учасники заяву цю сприйняли довготривалими оплесками.

Виголосив промову голова Директорії Володимир Винниченко, а член Директорії професор Федір Швець оголосив Універсал Директорії (так званий «Акт злуки»), яким проголошується об'єднання Української Народної Республіки з Західно-Українською Народною Республікою в єдину державу [41, 29-32]. Його тут же на площі, урочисто скріплено обміном грамотами [4, 37]. Після цього архієпископ Агапіт із духовенством відслужив молебень. Закінчилося свято військовим парадом галицького легіону Січових Стрільців, яким командує полковник Євген Коновалець.

Відцвів ще один зимовий день. Наступного дня в Києві відкрився Трудовий конгрес, представлений 400 делегатами від УНР і 65 делегатами від ЗУНР, який і схвалив Акт злуки. Так було започатковано розв'язання корінної історичної проблеми суспільного життя всього українського народу — соборності століттями роз'єднаних земель України, об'єднання їх в єдиній державі з демократичним устроєм. Цей історичний акт виявив крах планів великодержавників як зі Сходу, так із Заходу денаціоналізувати український народ і асимілювати його з державними націями.

Прекрасні наміри про створення Української соборної незалежної держави, на превеликий жаль, так і залишилися декларацією на папері. В умовах швидкоплинної війни й постійної зміни влади в Києві, рішення Директорії УНР швидко втрачають свою цінність. Через цілий ряд зовнішніх і внутрішніх причин, злука українських земель у єдину власну державу 22 січня 1919 року на практиці виявилася не остаточною і, на жаль, не без скандалів.

Одна група людей, яка виходила на Софіївський майдан, була представниками Української Народної Республіки. Це були молоді в політичному плані діячі, які у своїй діяльності значною мірою сповідували революційний романтизм. Серед них переважали соціалісти, соціал-демократи, анархісти. Перспективу мати власну державу вони цінували. У той же час у них переважали мрії про федерацію з Росією, а подумки навіть сподівалися на світову спільноту возз'єднаних робітничих націй.

Інша група людей представляла Західноукраїнську Українську Народну Республіку. Це були представники української аристократії й інтелігенції, які були далекі від радикальних соціалістичних ідей. На відміну від своїх візаві, вони мали досвід життя в Австро-Угорщині та зовсім інше бачення багатьох суспільних питань.

З часом почали виникати непримиренні протиріччя між державним політичним проводом складових частин цього історичного об'єднання, що в підсумку й призвело до скасування угод січня 1919 року. А кульмінацію стали переговори С. Петлюри з Пілсудським про «союз з Польшею за ціну Галичини».

2 грудня 1919 року представники Директорії склали заяву, у якій визнавали проблему Східної Галичини внутрішньою справою Польші, котру має розв'язати сам польський уряд [18, 413]. Ця заява, по суті, перекреслювала боротьбу галичан за незалежність. Тому природно, що вона викликала обурення як у самій Галичині, так і з боку закордонного галицького уряду, який ще в листопаді 1919 року залишив Україну й виїхав до Відня.

У грудні цього ж року диктатор Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич скликав розширену нараду членів уряду і його найближчого оточення в еміграції, на якій була засуджена заява представників Української Народної Республіки на варшавських переговорах, де керівництво останньої згодилося віддати Галичину Варшаві, як чергова уступка Директорії на користь Польщі за «ціну втрати незалежності Західної України».

На нараді вирішено було скасувати Акт злуки від 22 січня 1919 року [4, 67]. Виявом протесту проти таємних переговорів Директорії з урядом Польщі стала заява 4 грудня 1919 року делегації Західноукраїнської Народної Республіки посольству Української Народної Республіки у Варшаві про скасування Акту Злуки. Єдина держава Українська Народна Республіка навіть на папері протрималася менше року. Проіснувавши лише 175 днів вона розпалася.

Директорія Української Народної Республіки постала в результаті загального стихійного повстання. Участь у ньому брали різнополярні сили й далеко не всі підтримували Українську Народну Республіку, але головним завданням ставили скинути гетьманську владу. Були загони, які притримувалися чіткої політичної платформи, воювали за українську владу, були й пробільшовицькі формування. Та було й багато загонів, які не мали виразної політичної позиції, діяли в межах своїх сіл і майже не розумілися на тому, що відбувається в містечках і містах. А ще були й такі, які воювали проти будь-якої державної влади, яка приходила в село.

На кінець 1918 року армія Української Народної Республіки складала близько 150 тисяч чоловік. Тож і не дивно, що бурхливі повстанські хвилі «вийшли з берегів» і стали непереборною перепоною для встановлення нової стабільної влади Директорії УНР. Проти її армії виступили кілька фронтів: більшовицький і польський з одного боку, білоґвардійсько-антантський і анархістичний з іншого.