Читати книгу - "Етюд із метеликом"

злочинець. Інтуїція підказувала, що хлопець просто обізнався, прийняв її за когось іншого. Але як вона може про це дізнатися, якщо не розуміє його мови? Повернулася й пішла. Озирнулася, коли відійшла на безпечну відстань. Серж уже поставив камеру на бруківку та холерично розмахував обома руками в лайкових рукавичках перед самісіньким носом поліцейського. Вуличний художник також щось говорив, вочевидь, просив пробачити витівку його приятеля. А винуватець інциденту розпачливо дивився їй услід. В очах у нього блищали сльози. Чи це їй здалося?

Аннета так і не заснула цієї ночі.

* * *

Душевні рани лікують лише час і дорога. Мама повторила це вже кілька разів. Вадим не заперечував, але залишався при своїй думці: його вже не вилікує ніщо й ніколи. Надто підступно по ньому вдарили, надто глибоко в серце проник біль. Мамі й не розкажеш усього. Та й навіщо? Вона й так спереживалася через нього. От якби тут був Маркус… Ну що ж, якщо Магомет не йде до гори, то гора поїде до Магомета. Пора збиратися в далеку дорогу.

Із Маркусом вони виросли в одному дворі. Разом пішли до школи, дев’ять років сиділи за однією партою, бігали після уроків до Палацу школяра. Поки Вадим у танцювальному ансамблі «давав лиха закаблукам» і випускав на волю надлишок своєї бурхливої енергії, Маркус спокійнісінько сидів за мольбертом і малював. За завданням — серії натюрмортів та припорошених «пилом століть» гіпсових бюстів, якими заставлена кімната студії юних художників, за власним бажанням — старі будинки, що виднілися з вікна третього поверху. Архітектурні лінії, арки та фронтони, утомлені й потемнілі від часу каріатиди, силуети святих під дахом костелу — то його пристрасть, яку не можна було пояснити, так само, як не можна логічно обґрунтувати появу перших віршів у дитячому віці.

Їхня дружба багатьох дивувала. Як можуть бути нерозлийводою двоє таких різних, таких діаметрально протилежних людей? А вони й справді — наче буря і штиль. Вадим — чорнявий вихор, запальний і непосидючий задирака, постійно увінчаний синцями та подряпинами, як відважний вояк бойовими відзнаками. Маркус — світлочубий блакитноокий мовчун, повільний і трохи сором’язливий. Але ця несхожість, як не дивно, не розділяла їх — вони наче доповнювали один одного. Вадим не раз відважно «кидався на амбразуру дзота» за Маркуса. А Маркус частенько втихомирював і заспокоював товариша після чергової атаки на полі бою.

Після дев’ятого класу Вадим вступив до місцевого коледжу культури. Маркус також не пішов більше до школи — вибрав училище архітектури й будівництва. Обидва заклади — в одному мікрорайоні міста. Тож вони знову разом виходили з дому та їхали або йшли на заняття. Так тривало до останнього курсу. А тоді…

Спочатку Маркус подумав, що друг захворів. А потім зрозумів — він закохався. По-справжньому. І без взаємності. Вадим і раніш упадав за дівчатами, але то все були легкі та короткочасні закоханості — спочатку в однокласниць, а потім в однокурсниць. Один-два походи в кіно чи на дискотеку, дві-три прогулянки містом — і все. Він так само легко розлучався, як і закохувався. І головне: ніхто з дівчат не тримав на нього зла. Ніби кожній він залишав надію на повернення стосунків.

А тут — ні їсти, ні спати. І про що б Маркус не завів розмову, Вадим її на Алю зверне. «Носиться Юпітер із тією Гурською, мов курка з яйцем. Велику скрипальку, бачте, з неї робить. Та вона просто відьма! Вона кого хочеш заворожить. От напустила на престарілого парубка туману своїми чорнющими очима й крутить ним, як циган сонцем»… «Учора Юпітер знов Алю з коледжу супроводжував, ще й скрипку її волік за нею до самого гуртожитку. Ну просто королева й паж, а не студентка й викладач. І на що дирекція коледжу дивиться?!»… «Як так далі піде, то вони відсвяткують весілля скоріше, ніж випускний»…

За цими тирадами та наріканнями відчувалося: Вадим віддав би все, аби йому самому дозволено було стати Алиним пажем і носити за нею не лише її скрипку. Але методи, якими він підкоряв інших дівчат, на цю примхливу гордячку не діяли. Тільки-но він збереться сказати при ній щось розумне й дотепне, вона обпече його поглядом, недбало сколихне на плечах чорну хвилю волосся, і все — чарівний балакун пече раків і втрачає свій багатющий словниковий запас.

Маркус не впізнавав друга. Він іще ніколи його таким не бачив. Вадим страждав. По-справжньому. Уперше. Через жінку. Маркус також страждав, але про це він ніколи не говорив. Утім, мовчунові легше приховати свої почуття, ніж балакунові.

Перед самим випускним Вадим потягнув Маркуса із собою на звітний концерт коледжу: «Аля виступатиме. Оціниш, як вона грає». Маркус не любив звітних «солянок», обов’язкових програм, зітканих із таких самих обов’язкових класиків. Він узагалі не любив нічого офіціозного, запрограмованого, обов’язкового й суперправильного. Але хіба Вадимові можна відмовити? Зрештою зітхнув і вирішив поєднати неприємне з корисним. Прихопив із собою папір і кілька простих олівців, присів збоку, на приставному ослінчику, щоб добре було видно сцену.

Аля виходила із зали з оберемком квітів.

— Подумаєш, суперстар Алекса! Примадонна Гурська! Закидали її «віниками» в целофані, як пам’ятник на площі! Ніби ніхто не здогадується, що це Юпітер постарався. Сам накупляв квітів на цілу зарплату й доручив вірнопідданим «фанам» вручити його дорогенькій циганочці, — буркнув Вадим. — Як банально, вельмишановний Юрію Пітеровичу! А слабо було придумати щось оригінальніше?

Сам Вадим оригінальним цього дня став завдяки Маркусові.

Аля мимохідь глянула на свій портрет зі скрипкою, який він розгорнув перед нею. Вадим боявся, що вона не зупиниться, понесе свої «віники» далі. Ні, зупинилася. Навіть усміхнулася.

— Це ж треба! Мене ще ніхто не малював.

— Справді? — зрадів він. — Віднині в тебе буде персональний художник. Подобається?

— Хм… Здається, схожість є. Ось цей ґудзик — точнісінько, як на моїй сукні.

Вадим спаленів.

— А обличчя? Хіба не схоже? Ні, ти, звісно, у тисячу разів гарніша! У мільйон! Але… Це важко передати простим олівцем. Та ще й за такий короткий час. Ось коли ти погодишся позувати і Маркус напише фарбами, на полотні…

— То це не ти намалював? — у її голосі почулося розчарування.

— Ну… Як тобі сказати… Ідея моя. А олівець і ватман — мого найкращого друга, можна сказати, побратима.

Вадим аж спітнів. Ну навіщо він сказав про Маркуса? Треба рятувати ситуацію.

— Я також умію. Але Маркус…

— Маркус — гарний художник, — усміхнулася дівчина.

— Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти…

— І хто ж ти?

Вадим полегшено зітхнув: про себе він мав що сказати. А це означало, що йому дано шанс провести Алю аж до гуртожитку.

Маркус із концерту повертався сам. І від цього дня він дедалі рідше бачив