Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

— В істині сумніватись не можна, якщо вона істина. Ось ви кажете, що ми з вами служимо одній справі — проповідуємо гуманність, просвіщаємо людей. А як ми це робимо і з якою метою? Ось у чім річ. Ми це робимо для щастя людей живих, ви ж готуєте їх до загробного життя, і ваш гуманізм — це необхідність, породжена страхом перед господом, страхом бути ним покараним на страшному суді. Наш гуманізм — це свідоме бажання зробити добро іншому. Ми вчимо людей розуміти закони природи, використовуючи при цьому досягнення науки. Ви, м’яко кажучи, говорите людям неправду, обдурюєте їх.

Жак-малий подивився на мене трохи розгублено і поспішив змінити тему розмови:

— Як вам, месьє Анатоль, подобаються наші місця?

— Я, признаюсь, іще не встиг їх роздивитись, але клімат тут явно кращий, ніж у Браззавілі, трохи прохолодніше, та й дихається легше, очевидно, менша вологість.

— Ну тоді розраховуйте на нашу допомогу, завтра ми зможемо вам дещо показати.

На другий день о десятій ранку до нашого будиночка підкотив старенький “рено”. За кермом сидів Жак-великий, ледве вміщаючись у маленькій кабіні. Він зустрів нас доброзичливою усмішкою і запросив у машину.

— Їдемо до водоспаду Макулулу, обіцяю неповторне видовище, — пропищав Жак, вмикаючи запалювання.

Від Муйондзі до водоспаду на річці Бвенза двадцять вісім кілометрів. Порівняно непоганою дорогою ми доїхали туди хвилин за сорок. Жак-великий розповів мені те, що знав про селище Муйондзі і його околиці.

Муйондзі — адміністративний центр області Ніарі-Бвензе. Живе тут приблизно три тисячі чоловік. Розташоване місто (конголезці називають містом населений пункт з числом жителів понад дві тисячі) на просторому плато, на висоті 580 метрів над рівнем моря. Його довжина зі сходу на захід — три кілометри, ширина з півночі на південь — півтора кілометра. На відміну від інших районів країни, тут ростуть великі сади цитрусових. Найцікавіші місця для туристів-де Тру дю Жандарм (Яма Жандармів), розташована за шість кілометрів від Муйондзі, і водоспад Макулулу, куди ми зараз їдемо. Тру дю Жандарм — це кам’яна чаша, заповнена водою з невеликого п’ятнадцятиметрового водоспадика. Утворене озеро багате на рибу. На прямовисних стінах чаші — гнізда диких голубів і кажанів. Місцеві жителі з допомогою сіток виловлюють їх, в такий спосіб значно поповнюючи своє меню. Туристи люблять цей куточок природи. Тут можна посидіти з вудочкою, поплавати, позагорати, скупатися під водоспадом.

А ось і мета нашої поїздки. Ми в’їхали до невеличкого села Лобото, звернули ліворуч, і наш автомобіль затрясся на дуже поганій кам’янистій дорозі, що стрімко збігала вниз. Десь через кілометр Жак зупинив машину: “Далі підемо пішки”. Водоспаду ще не було видно, але його грізний гуркіт ми вже чули. Ми спускались вузькою, ледве помітною стежкою серед справжніх джунглів, густих, переплетених безліччю ліан. Та ось дерева розступились, і ми побачили справді неповторне видовище. Два потоки води широкими полотнищами прямовисно падали з шістдесятиметрової висоти на величезний кам’яний стіл, утворюючи дві веселки. Гуркіт стояв такий, що нам доводилось кричати, щоб почути один одного. За хвилину наш одяг промок від дрібного водяного пилу, яким було наповнено навколишнє повітря. Затріщали кінокамери, заклацали затвори фотоапаратів. Не часто щастить побачити таку невимовну красу природи.

Додому вертались близько полудня. Жак розповідав про велику, дедалі зростаючу роль католицької церкви в Конго.

— У 1895 році, -казав він, — в конголезькій общині було тільки тисяча вісімсот п’ятдесят членів, а тепер вона об’єднує майже півмільйона чоловік. У країні сто п’ятдесят сім пасторів, з яких двадцять дев’ять конголезців. Вісімдесят п’ять монахів, у тому числі тридцять дев’ять конголезців.

— А я хочу вам, святий отче, навести інші цифри. В період панування Франції в Конго не було жодного інженера-конголезця — тепер їх сотні. На початку п’ятдесятих років тут не було жодного студента — тепер на кожні сто тисяч жителів припадає сто двадцять один студент. За колоніальних часів середня тривалість життя конголезців дорівнювала тридцять сім років. Кожні двісті дітей із тисячі помирали, не проживши й року. Деякі племена перебували під загрозою повного знищення внаслідок хронічного недоїдання. Зовсім інша картина тепер. Значно підвищився рівень життя людей, розвивається охорона здоров’я, зростає кількість шкіл, міцнішає національна економіка, завдяки чому тисячі людей дістали роботу.

Раптом наш “рено”, голосно завищавши гальмами, різко зупинився. Просто на нас бігла по пояс оголена, з розпущеним волоссям жінка. Вона так голосила, що ставало моторошно.

— Хтось помер, — сказав Жак. — Це не католик. Ховати будуть за давніми звичаями. Всі родичі жіночої статі поголять голови і будуть нестямно кричати. Дружина на знак жалоби сорок днів не митиметься. Зберуться всі рідні й близькі і проситимуть богів, щоб вони послали хорошу погоду на час похорону. Якщо вмер глава сім’ї, всі родичі назавжди покинуть його житло. Такий древній звичай.

Я подякував Жакові за цікаву екскурсію, за його розповіді і пояснення і подарував йому на згадку платівку із записами російських народних пісень. Натомість Жак пообіцяв відпустити всі мої гріхи.

Температурі повітря в Браззавілі не властиві особливо різкі коливання. Їх діапазон не так часто перевищує 3–4 °C. Немає тут і дуже високих температур. Тільки іноді в березні ртутний стовпчик піднімається до позначки 36°. Однак при постійній, майже стопроцентній вологості, витримувати навіть двадцятип’ятиградусну температуру набагато важче, ніж сорокап’ятиградусну там, де повітря значно сухіше.

Найважчий час доби — середина дня. Опівдні в столиці настає нестерпна задуха, яку навіть місцеві жителі ледве витримують. Голова наливається свинцем, людина робиться млявою, рухи її скуті. У цей час завмирає життя в місті. Зачиняються установи, крамниці, зникає з вулиць транспорт. Починається сієста (пообідній сон). Люди засинають просто на вулиці, примостившись на зелених газонах у тіні пальм.

Сієста триває з 12 до 16 години, після чого місто знову оживає, з кожною годиною прискорюючи свій темп, який досягає максимуму опівночі.

Якось під час сієсти до нас постукали. Молода конголезка з великим кошиком на голові, наповненим до країв бананами, помідорами, ананасами, плодами манго, чемно запропонувала нам купити ці дарунки природи. Я подякував і хотів був уже зачинити двері, коли жінка раптом сказала:

— Є піроке (папуга), купіть піроке.

Я давно мріяв придбати папугу, який уміє розмовляти, але це було не таким уже й простим ділом. І ось трапилась нагода. Жінка зайшла до кімнати, поставила на стіл свій кошик не менше двадцяти кілограмів вагою і витягла з неї невелику коробку, розсипавши при цьому плоди манго на підлогу. З’явилися дружина й син, з цікавістю спостерігаючи цю картину.

— Як же ви