Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

або ж взагалі не мала що їсти, блукала з місця на місце, тяжко працювала, хворіла і одужувала, то сумна, то у відчаї, з часом упокорена, проте завжди обпікаючи пальці об баняки та напружуючи очі над шитвом, аж поки не настане день, коли ти опинишся десь у нетрях халуп чи в притулку для убогих. Хіба для цього ми покликали тебе у цей світ в один з моментів взаємної симпатії?». Розділ LXXVI. Гарний ґрунт

Раптом мене ніби щось штовхнуло: я усвідомив і звинуватив себе в тому, що я примусив поступитися дону Пласіду її чесністю, примусив її виконувати огидну роль після того, як вона прожила довге життя, сповнене праці на нестатків. Бути посередницею не набагато краще, ніж звідницею, а я примусив її принизитися до такої повинності з допомогою подарунків та грошей. Саме це мені говорило моє сумління. А ще сумління мені підказувало, що я скористався тим захопленням, яким полонила Віржилія колишню кравчиню. Спочатку це була її вдячність, а потім необхідність. Я помічав спротив дони Пласіди в перші дні: сльози, скривлене обличчя, мовчанка, опущені вниз очі, та моя вправність полягала в тому, щоб витримати це все, аж доки я не поборов його. І вона все ж мене підтримала знову, хоча й нервово та роздратовано.

Я дійшов висновку, що старість дони Пласіли зараз перебувала поза загрозою злидарства: це мене виправдовувало. Якби не моє кохання, можливо, дона Пласіда закінчила б життя, як багато інших їй подібних створінь. З цього можна зробити висновок, що порок часто є гарним ґрунтом для чесноти. Що не заважає чесноті лишатися духмяною здоровою квіткою. Моє сумління з цим погодилось, і я пішов відчиняти двері Віржилії.

Розділ LXXVII. Зустріч

Віржилія ввійшла усміхнена і задоволена. З часом зникли і страхи, і сором. Як приємно було бачити, як вона заходила в перші дні, тремтячи від страху та сорому. Вона приїздила в екіпажі, загорталась у манто, котре прикривало випуклості її фігури. Прийшовши вперше, вона впала на канапу, важко дихаючи, і вся аж пашіла від сорому. Вона опустила очі вниз і, слово честі, не було іншого випадку, коли вона мені здавалося такою прекрасною, можливо тому, що в той момент сама ситуація мені лестила.

Нині ж, як я вже і говорив, сором і страхи покинули її, а зустрічі відбувалися з хронометричною періодичністю. Сила кохання лишалась такою ж; відмінність полягала в тому, що полум’я божевільної пристрасті перших днів переросло у звичайний сніп променів — спокійних та постійних, як це буває у подружніх пар.

— Я на тебе дуже гніваюся, — сказала вона, сідаючи на канапу.

— Чому?

— Тому що вчора ти не прийшов, як обіцяв. Даміау кілька разів запитував, чи ти прийдеш до нас на чай. Чому ти не прийшов?

Я й справді не дотримав даного мною слова, однак провина була цілком Віржилії. Питання ревнощів. Ця розкішна жінка знала, чого вона варта, і дуже любила, коли їй про це говорили, чи то вголос, чи то пошепки. Позавчора в домі баронеси вона двічі танцювала вальс з одним із джигунів, а потім слухала його компліменти в кутку біля вікна. Вона була такою веселою! Такою осяйною! Такою самозакоханою! Коли ж вона побачила, як я насупився, то геть не звернула на це уваги, не стала серйознішою, а ризикнула і стала далі кокетувати з джиґуном, слухаючи його компліменти. Потім вона підійшла до мене, взяла за руку й відвела в іншу кімнату, де не було стільки людей, а там заходилася мені скаржитися на те, що втомилася, сказала ще казна-скільки всього — і все це з таким невинним дитячим виглядом, як це зазвичай робила. Я ж її слухав мовчки.

Навіть зараз мені важко було що-небудь сказати їй у відповідь, врешті-решт я таки не стримався і відкрив причину своєї відсутності... О ні, святі небеса, я ніколи не бачив таких здивованих очей. Напіввідкритий рот, підняті вгору брови, явний подив, відчутний, якого не можна було не помітити, — такою була перша реакція Віржилії, вона кивнула головою з усмішкою, сповненою ніжності й милосердя, що врешті-решт геть збило мене з пантелику.

— Отакої!

А тоді пішла і скинула капелюшок — весела, радісна, грайлива як дівчинка, котра щойно повернулася зі школи, потім підійшла до крісла, де я сидів, і почала стукати мене по голові одним пальчиком, повторюючи:

— Ось тобі, ось тобі.

А мені більше нічого й не лишалось, як усміхатися. Отож усе закінчилося, як такий собі жарт. Та я бачив, що вона мене обдурювала.

Розділ LXXVIII. Головування

Одного дня, кілька місяців по тому, прийшов додому Лобу Невес і заявив, що він очолить провінцію. Я подивився на Віржилію — вона зблідла, він же, побачивши це, запитав її:

— Тобі такий варіант не подобається?

Віржилія хитнула головою.

— Мені це геть не подобається, — відрізала вона.

Більше нічого про це не говорили, проте ближче до вечора Лобу Невес уже рішучіше, ніж по обіді, став наполягати на такому проекті. Ще через два дні він заявив дружині, що його рішення про те, що він очолить провінцію, остаточне. Віржилія не могла приховати свого незадоволення таким рішенням чоловіка. Той же їй аргументував це політичного потребою.

— Я не можу відмовити тим, хто мені це пропонує. Так навіть краще, задля нашого майбутнього, задля твого імені, моя люба, бо я пообіцяв, що ти таки станеш маркізою, а зараз кажу, що станеш навіть баронесою. Ти скажеш, що я амбітний? Так воно і є, проте треба, щоб ти не зв’язувала крила моєї амбіції.

Віржилія дещо розгубилась. Наступного дня я застав її в будиночку на Гамбоа сумною. Вона на мене чекала й усе вже розповіла доні Пласіді, котра як могла намагалась заспокоїти її.

— Ти маєш їхати разом з нами, —