Читати книгу - "Диво"

– Та ти що! – аж підскочив хмизонос. – Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!

– А ми – не Київ, – сказав Сивоок.

Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом – ніяк не міг ухопити віддиху.

– Всі знають купця Какору, – заревів купець. – Какора сказав – камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!

– Не все ще показали, – проспівав з буди Лучук. – Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай – праве чи ліве?

– Кінчик правого, а зачепиш коня – голову відірву! – крикнув Какора.

Свиснула стріла – і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.

Хмизонос ляснув себе по стегнах.

– Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!

Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.

– Отроки ви чи біси суть? – промармотів. – А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?

Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.

– А перехреститися вмієш? – спитав купець Лучука.

– Не вміє він, – відповів за товариша Сивоок.

– А ти?

– А я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.

– Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову віру – багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, – ворогом моїм буде».

– Так ми ж не чули, як князь це мовив, – наївно сказав Лучук.

Какора засміявся, а хмизонос аж застрибав од веселощів.

– Хлопців для тебе знайшов, Какоро! – закричав до купця. – Маєш мені подарунок піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою – го-го! Такого світу!

– Йдете, чи що? – спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, подумав: «Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!»

А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.

Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?

Але, моя душко, моє ластів’ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.

– Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію? – сказав Адельберт Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого «мерседеса». – Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б інакше. Повірте мені: досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби.

– Знаю, – коротко кинув Отава.

– Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тільки милий жарт. Окрім того, з огляду на військовий час я змушений був до маскування.

– Це – теж маскування? – спитав Отава, вказуючи на есесівську форму професора Шнурре.

– Коли хочете, до деякої міри так. Хоча тут важать і погляди. Мені, наприклад, відомо, що радянські професори не визнавали університетських мантій, шапочок, всього, що заведено в Європі ще з середніх віків. Я не помиляюся?

– Ні. Ми вважали, що професори такі самі люди, як і решта.

– Розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мій народ зараз – у мундирах. Це наша віра і наші переконання.

– Хіба всі – в есесівських мундирах?

– Не грає ролі. Але, коли хочете, в народі завжди є еліта. В своєму народі ви також належали до неї.

– Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу?

Адальберт Шнурре засміявся:

– З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.

– Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?

– Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.

– По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність – давньохристиянське малярство.

– А також дерев’яна скульптура. – Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. – Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов’язок був – врятувати вас для науки. І я це зробив.

– Мені дякувати?

– Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж… Це справді жахливо… Там… Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але… я розумію… Закони військового часу – вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти… Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.

Професор Отава мовчав.

– Звичайно, все було б набагато простіше, – смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, – вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім’я. Ніхто не закинув би