Читати книгу - "Зоряний єгер"

Знову з’явилася можливість для розвитку — зовсім не те середовище, де могла б розгорітися ледве зажевріла іскорка думки. І потягнулися століття того сонного, ситого існування, з якого так і не вдалося б вийти, якби не почався відступ льодовиків.

Від могутнього крижаного покриву, що блакитною емаллю залив континенти й моря Кайобланко, почали відколюватися шматки. Вітри і хвилі носили їх, розмиваючи і розтоплюючи, ударяючи об береги й зіштовхуючи один з одним. І коли такий айсберг проходив над Атолом — а це тепер був атол, класичний кільцевий кораловий риф із лагуною посередині, — руйнування були страшні. Деякі айсберги чіплялися за плато й надовго застрягали на ньому, і тоді падала освітленість, різко знижувалася температура води.

Чисельність колонії скоротилася в декілька разів, виникла реальна загроза повного вимирання, але корали не здавалися і, борючись за життя, гарячково мутували. Так крихітні роз’єднані поліпи спершу відчули своїх найближчих сусідів, відтак установили взаємозв’язки з рештою всіх поліпів у Атолі. Почалося несвідоме, інстинктивне об’єднання живих примітивних організмів, і воно дало результат: якимсь незбагненним чином корали навчилися складати свої порізно мізерні біомагнітні потенціали в потужне силове поле — ту саму зброю, яку можна було тепер протиставити бездушним крижаним «монстрам».

Спочатку Атолові вдавалося зупиняти лише невеликі крижинки в міліметрах від живої поверхні, пізніше прийшло вміння утримувати на безпечній відстані й відводити вбік великі айсберги. Це був успіх, але ще не тріумф. Найкрупніші айсберги проривалися крізь захист і завдавали великих втрат. До того ж іще почалося активне танення льодовиків, і рівень океану почав швидко підвищуватися. З’явилася небезпека знову опинитися на тій глибині, де ніяке поле не допоможе зберегти життя.

Колонію коралових поліпів чекала б неминуча загибель, але колонії вже не було — був він, Атол, ще не розум, але тварина з достатньо високою організацією, що вміла пристосуватися до природних і кліматичних знегод.

Корали почали контролювати свій ріст, активізуючи брунькування у верхній частині, заповнюючи борозни, проорані крижинами, новими поліпами, намагаючись наздогнати прибуваючу воду і втриматися на колишньому рівні від поверхні.

І настало Дитинство.

Атол усвідомив себе. І середовище, що його оточувало. І чинники, що впливали на це середовище. І прийоми, якими можна відгородити себе від небажаних впливів. Атол став достатньо розумним, щоб зрозуміти свою силу й розробити тактику і стратегію самозбереження.

Він ухвалив рішення основну масу поліпів сконцентрувати у себе в середній частині, а навколо неї надбудувати приступки, крізь які не прорвуться жодні айсберги. У лагуні Атол на деякий час уповільнив темп росту, дочекався, коли над центральною частиною стало шістдесят метрів води, все прибуваючої від танення льодів, і визначив собі цю глибину як оптимальну: вона гарантувала безпеку й достаток їжі в лагуні.

Атол диференціював функції різних своїх ділянок, зосередивши розумові процеси в центрі, а на периферію винісши обов’язки в основному рецепторні й силові.

Він оточив себе ідеальним, самостійно відлагодженим мікросвітом і встановив з ним гармонійні стосунки. Можна було тепер нескінченно, поки існує океан, вдосконалюватися, але…

Атол нараз відчув самотність.

І з цього почалася Зрілість.

Атол припускав, що в океані можливі й інші мислячі коралові утворення окрім нього, він мріяв про них, він навіть марив ними, малюючи в уяві прекрасні, затишні лагуни, де в такій самій самотності ростуть і мислять його брати. Але перевірити, існують вони насправді чи ні, ніяк не вдавалося.

Якби океан був мілкіший, він міг би засіяти дно поліпами і прокласти до сусідів живу коралову дорогу, але його плоскогір’я оточували тисячні глибини. Він пробував робити запряги, прикріплюючи до риб поліпові блоки, достатньо великі для збору і зберігання інформації, але жоден з таких «розвідників» назад не повернувся.

Атол проаналізував невдачу і прийшов до висновку, що від риб не буде пуття, поки вони не віднайдуть хоча б мінімальний інтелект. І цей інтелект дати їм зуміє лише він сам.

Він створив теорію генетики, розробив техніку генної інженерії за допомогою силового поля й модифікованих поліпових мацаків, почав процес виведення необхідної породи риб. На це могли піти тисячоліття, і результат неможливо було гарантувати, але Атол працював.

І потайки від себе мрійно сподівався, що, перш ніж він відправить своїх посланців на пошуки братів по розуму, брати самі знайдуть його. Зовсім не обов’язково, щоб вони теж виявилися коралами. Цілком можливо, вони будуть схожі на тих дивних істот, що літають над поверхнею моря. Або на сухопутних створінь з материків — їх мертві тіла у шторм іноді заносить до нього на рифи. А може, з’явиться штучно створений посередник, щось на кшталт його надриби. Неважливо, яка в нього форма й вигляд. Головне і обов’язкове — це буде органічна, жива істота, обдарована здатністю мислити, і вона прийде до нього як друг.

Коли величезний металевий «краб» опустився чотирма лапами просто в його середину, Атол здригнувся від болю. Але біль був ніщо в порівнянні з томливо-солодким передчуттям: звершилося! Товстий панцир «краба» не давав збагнути, чи є всередині життя, але, коли з його черева вийшли істоти з чотирма кінцівками, Атол зрозумів відразу й непохитно: це вони.

Атол припускав, що зрозуміти одне одного буде не просто, але раз вони прийшли, вони розраховують знайти з ним спільну мову. А він їм у цьому допоможе. Намагаючись не заподіяти прибульцям шкоди, він час від часу демонстрував себе, «проявляв», але, оскільки він гадки не мав, як це краще робити, йому здавалося, що спроби його вельми незграбні. Але прибульці, судячи з усього, відчували те саме: у їх пересуваннях, досить відчутних для його тіла, Атол поки не бачив системи чи певної мети. Але інформація поступово накопичувалася, і він сподівався її врешті-решт розшифрувати.

Намітилися певні зрушення: Атол почав уловлювати біополя прибульців, йому став помітний колір їх емоцій. Знайшовши потрібний діапазон, Атол