BooksUkraine.com » Сучасна проза » Шалені шахи 📚 - Українською

Читати книгу - "Шалені шахи"

211
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Шалені шахи" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 97
Перейти на сторінку:
всі ви тут? — про всяк випадок уточнив Острозький. І негайно був винагороджений за кмітливість відповіддю:

— Ні, не всі. Був ще брат Дем'ян, тільки він не з нами.

Ага, отже, був ще брат Дем'ян... Ну, щоб не з'ясовувати історію кожного з братів, лишається припустити очевидне: спадкоємцем є Северин — дуже схожий ззовні на князя Сангушка! Не невідомий Дем'ян, не цей горбатий недомірок, а саме Северин... Що ж, непогано. Навіть дуже добре.

— Звідки ви прибули, дозвольте довідатися? Як сюди дісталися? — продовжив князь уже в більш розслабленій манері.

— У Гусятині ми жили, і жили непогано, дай Боже всякому, — відповів юнак досить розважливо і швидко перехрестився. — Пилип та Ірена в школу ходили, я вдома вчився.

— А що ж той ваш брат?..

— Він давно виїхав від нас. Подейкують, сюди подався, в Острог.

«Он як, в Острог?! Прямо до мене?! Дем'яном зветься?! Цікаво», — подумав Василь Костянтинович. Втім, попри важливість і несподіваність усього почутого, він і оком не моргнув. Юнак тим часом продовжив:

— Загалом, усе в нас було добре, поки два роки тому брат Василя Калиновського не відкупив спадщину у Сверчів. З'явився ірод нізвідкіля, при грошах і при грамотах...

— Ну, а у вас, у вас що там сталося?

— Погано те, що земля наша панові Мартину Олександру Калиновському сподобалася, от він і велів нам забратися геть. Тільки батько вперся: наша земля! Тоді козаки пана Калиновського налетіли на нас, батька побили так, що він на третій день помер. Після того мати відправила нас до тіточки Софії, якій ми свого часу дуже допомагали. Але тітка погано з нами поводилася. От ми й змовилися утекти від неї, щоб шукати захисту в тебе, княже, від служників твоїх свавільних і нерозумних.

— Бідолашні діти! — майже щиро поспівчував Острозький. — А що ж ви до матері рідної не подалися?

Всі троє миттю набурмосилися, і тут в розмову нарешті вступила дівчинка, мовивши переривчастим від хвилювання голосом:

— Немає в нас більше ненечки...

— Тобто як це? — не зрозумів князь. Та юнак наказав сердито:

— Помовч, Іренко, я говоритиму, якщо вже почав, — і пояснив:

— Нам це тітка Софія сказала. Мовляв, померла ваша матінка, царство їй небесне. Померла, так що забудьте про неї, бідолашну. Тоді ми й розсудили, що найкраще до твоєї княжої милості відправитися.

— Ах, який жах! — закивав співчутливо Василь Костянтинович. — Горопашні дітки, з такої далечіні добиралися... Але як?! На що ж ви жили увесь час неблизького шляху?

— У нас хрестики срібні були та ще сережки в Іренки, от ми їх і продали.

Погляд князя мимоволі ковзнув по дитячих шийках, худих, немов у курчат, і перемістився на рожеві від морозу вушка дівчинки. Острозький був пригнічений побаченим. Його глибоко зачепило, як дивилися на нього сповнені напруженого очікування очі сиріток.

Якийсь час князь вагався, не знаючи, як продовжити розмову — і взагалі, чи варто продовжувати. Він чомусь розгубився під поглядами трьох злиденних шарпаків, насилу підшукуючи слова, якими найкраще можна було висловити почуття, що переповнили його серце.

— Що ж, милі мої, батька я вам повернути не зумію, — нарешті мовив Василь Костянтинович, — однак же подбаю про вас замість нього... Агов, Федоре!

— Так, ваша милосте?..

— Послухай–но, Федоре, сьогодні зранку ти велів прогнати звідси цих нещасних сиріток, намагаючись позбавити їх будь–якої можливості навіть на значній відстані побачити мене.

— Але ж я не знав, що ваша світлість зацікавиться!..

— Ах, облиш, — князь лише рукою махнув. — Зрозуміло, не знав. Як і я не знав, що сирітки є дітьми мого вірного служника Анджея Бірковського. А тепер це відомо й мені, і тобі. Тож буде цілком справедливо, якщо саме ти подбаєш про дітей. Отже, простеж особисто, щоб їм усім було надано гарне житло, їжа й новий чистий одяг. Нехай про них піклуються до тих пір, поки я не вирішу подальшу долю кожного з них. Зрозумів?

— Буде виконано, ваша милосте! — вклонився начальник охорони.

— А ти, люб'язний, — обернувся Острозький до дворецького Якова, — завтра ж відправляйся в Гусятин. З'ясуй докладно, у яких умовах діти там жили. Розшукай також їхню тітку... як там звуть її, тітку вашу?

— Тітка Софія, — підказав юнак.

— От–от! Розшукай цю саму Софію й вивідай у неї все, що можна. Після повернення про почуте доповіси мені особисто. Зрозумів?

Дворецький вклонився й мовив коротко:

— Ви, ваша світлосте, найшляхетніший з людей!

І слідом за цим звернувся до сиріток:

— Дякуйте хазяїнові і йдіть за Федором, він про вас подбає.

Дівчинка граціозно присіла й, піднявши на благодійника ясні очі, мовила з неприхованою вдячністю:

— Спасибі, ваша світлосте!

Наймолодшенький з дітей низько вклонився й подякував, розтягуючи кожне слово ледве не по складах:

— Дя–а–аку–у–у–ю–у–у–у... ва–аша–а... сві–ітло–ос–те–е–е...

Старший же промовчав, тільки кивнув різко.

— Оце і є твоя подяка? — здивувався Василь Костянтинович. Цього разу князь не стримався, і його брови повільно поповзли нагору.

— Я краще відслужу твоїй князівській милості вірою і правдою.

Острозькому сподобалася грубувата, але відверта відповідь юнака.

— Саме з отаких молодих людей виростають чудові воїни, — похвалив він.

— Я виховаю його солдатом, Якове. — замислено мовив

1 ... 41 42 43 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалені шахи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шалені шахи"