BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 138
Перейти на сторінку:
з передвиборчими обіцянками, він так і не зміг. Отож деструктивні процеси в промисловості просто не могли не відбитися й на науковому середовищі…

Зважаючи на все це, з Президії НАНУ надійшла сувора вказівка: по-перше – негайно, у невідкладному порядку скоротити штат лабораторії більш ніж удвічі; по-друге, якщо протягом наступного року «напівлабораторія» не доведе свою ефективність, остаточно ліквідувати її. Годі було й сумніватися, що така ініціатива виходила від ображеного товариша Буштинця, який тривіально мстився за звільнення своєї «креатури» – головної інтриганки Кузюри… Але що вже тут поробиш?!

Виконати першу частину цього категоричного розпорядження було відносно легко: «у вільне плавання» відправили всю групу Нілова (самого Дем’яна Лукича, інженерів «Боцмана» та Кешу, лаборанта Бугая), а також попросили звільнитися за власним бажанням інженера «Піцунду» з групи Печоріна. Таким чином, в лабораторії залишилися четверо людей: Людвіг Альфредович на посаді завідувача, Вольдемар Савич як його заступник, Спартак Андрійович як провідний інженер і дядя Юра – «майстер – золоті руки» та універсальний спеціаліст.

Але що було робити далі?! Яким чином довести інститутському начальству і, головне, Президії НАНУ ефективність «напівлабораторії»?!

* * *

На думку Кудріна, шлях був один-єдиний: протягом найближчого року провідний інженер Сивак мав би підготувати й захистити кандидатську дисертацію! Із цим нібито не мало виникнути проблем. Однак таке рішення завлаба несподівано нарвалося на спротив… самого виконавця.

– Людвігу Альфредовичу, це нереально, це просто нереально! – кип’ятився Спартак, міряючи кроками кабінет завлаба. – Мені треба було дати захиститися, коли я тільки-но прийшов до вас на роботу. Тоді у мене було все необхідне: ентузіазм, бажання, можливості…

– А зараз?! – запитав завлаб якомога жорсткіше.

– А зараз усі ілюзії пішли за вітром. Простіше кажучи, розвіялися. Насамперед ви самі поставили мене в чергу на захист слідом за Есенбогою…

– Але ж це логічно! Спочатку мав би захиститися він, потім ти…

– Але ж мене примусили займатися виключно госптематикою, поточними договорами! Тоді як можна було паралельно накопичувати матеріал на свою дисертацію, наприклад. Або готуватися до здачі кандидатського мінімуму за профільною дисципліною. Тоді як зараз…

– Ну то й роби, Спартаку Андрійовичу! Роби! Хто тобі не дає?! Навпаки, тепер я навіть прошу… ні, навіть благаю – роби!..

– Отже, за найближчий рік ви пропонуєте мені наступне. Дозбирати всі матеріали на дисертацію – раз, – Сивак почав загинати пальці. – Далі, дисертацію треба, власне кажучи, написати, надрукувати й оформити – два. Треба здати профільний кандмінімум зі зварювання – три. Треба перездати кандмінімуми з філософії та іноземної мови, які вже «заіржавіли» – чотири. Й нарешті, треба виконувати хоч якісь договори, щоб заробляти поточні гроші на існування нашої лабораторії – це п’ять.

Молодий чоловік здійняв на рівень обличчя міцно стиснутий кулак, повертів ним на всі боки й констатував:

– Зробити все це за один рік просто нереально.

– Так і скажи, що ти просто не хочеш захищатися, – пробуркотів Людвіг Альфредович, – і що ти просто брехав мені й усім нам, всьому колективу…

– Ні, не брехав. Прийшовши до вашої лабораторії, я щиро хотів захищатися. Однак ви самі поставили мене у чергу за Віліаном Арленовичем, то що я можу вдіяти?! Це було ваше помилкове рішення.

– Ну-у-у… припустимо, я справді помилився, – Кудрін опустив очі. – Але ж тепер я готовий всіляко допомагати тобі…

– З Есенбоги зняли всі роботи над поточними договорами й розкидали їх на решту інженерів. Я такої розкоші не маю, мені треба і договори виконувати, й дисертацію писати. А головне…

– Так?.. Слухаю тебе.

– Головне в тому, що без патентування оригінального припою мене забалотують – ви це самі казали.

– Казав. І що з того?

– А те, що припій запатентують, лише якщо впровадити технологію на виробництві. А ви самі знаєте, що від розробки технології до впровадження на виробництві минає не один рік. У нас же на всю цю «кухню» нема часу…

– Ми щось придумаємо, не переймайся.

– Що саме?

Людвіг Альфредович лише мовчки знизав плечима.

– Отож і я не знаю. Більше того, при всій своїй фантазії навіть не уявляю, як викрутитися із теперішнього становища. А тому не хочу витрачати зусилля протягом року даремно, так би мовити – у порожнечу. Якби ж я бачив хоч найменший шанс для себе, то був би готовий працювати. А так!.. А-а-а…

Спартак лише рукою махнув з виглядом повної безнадії.

Канів, 22 травня 1995 року

З точки зору «шевченкіани» як суспільного явища, нинішній рік не був ювілейним. Тому чергова зарубіжна делегація, що мала на меті відвідати могилу Великого Кобзаря на Тарасовій горі, не вирізнялася ні особливою пишністю, ні величністю, ані кількісним складом. Все було дуже й дуже скромно, якщо порівнювати хоч би з роком минулим, коли генію українського народу виповнилося 180 років. До того ж, Ельвіра не розуміла, навіщо приставляти до них перекладача?! Адже у складі делегації було повно літніх людей – явних емігрантів у першому коліні…

– Ельвіро Геліївно, зізнайтеся, будь ласка: хіба вам шкода чи що?! Тільки давайте чесно, так би мовити – поклавши руку на серце… Вам пропонують провести кілька днів з іноземцями, які справді здатні, в принципі, обійтися без ваших послуг. Ви будете біля них суто для підстраховки, так би мовити. Спочатку тут, у Києві, потім у Каневі. Потім проводжаєте їх у Бориспіль – і все. Не робота – суцільний відпочинок! То хіба вам шкода?..

А й справді, невже їй шкода?! Це ж її робота, зрештою – супроводжувати групи іноземців, що приїздять до України.

Після перших же годин, проведених разом з делегацією, Ельвіра переконалася в обґрунтованості побоювань начальства. Перекладач гостям і справді був потрібен – от тільки перекладач з… російської! А в окремих випадках – просто супроводжувач. Щось на кшталт «чарівної палички» або, точніше кажучи, універсального помічника.

Зокрема, ще в аеропорту до Ельвіри звернулася незмінно усміхнена літня жінка, яка назвалася «пані Вірою» та спитала:

– Добродійко, підкажіть мені, будь ласка, чи матимемо ми в Києві хоч трохи вільного часу на самостійний огляд міста?

– Сьогодні розміщуємося в готелі «Москва»[52], на завтра у нас запланована оглядова екскурсія, післязавтра зранку їдемо на Річковий вокзал, де пересідаємо на теплохід, щоб дістатися…

– Так-так, я уважно вивчила всю програму, – кивнула пані Віра. – Але мене інше цікавить. Розумієте, я ж народилася тут, у Києві, колись ще до війни жила на Подолі. Отож якщо з’явиться слушна нагода з’їздити туди… Сподіваюсь, ви зрозуміли?

– Авжеж, – кивнула перекладачка, – ви хочете проїхатися рідними місцями самостійно, без групи. І щоб я вас супроводжувала.

– Саме так.

1 ... 41 42 43 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"