Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Баба Горобчиха знов пильно дивиться на мене, але я бачу, що відповідь їй не потрібна. Вона її й так знає. Бабу Ялену враз переймає інша думка.

— Слухай, Миколовичу! — вигукує вона. — А ти викапаний батько! Золотий чоловік твій батько, оце ж він мені й теліфона дав. Візьміть, каже, може, переночуєте.

Вона тихо всміхнулася сама до себе, щось пригадавши.

— Я теж свого тата любила, — каже баба Ялена Горобчиха. — Так любила, що й зараз страшно згадати.

Вона міцно стискає губи й зажурено похитує головою. Мовчить.

— Чого ж страшно? — питаю.

— Розкажи комусь — не повірить. Наче й не зі мною було... Сімдесят з гаком літ минуло, а як зараз усе перед очима... Ну да, п’ять рочків мені було, не більше.

— Розкажіть.

— Хіба що тобі, Миколовичу. Та й то... по секрету.

Вона примовкає, наче збирається з силами перед тим, як почати розповідь. Якось чудно всміхається сама до себе. Мовби дивується з чогось.

— Тато в нас показний був! І майстровитий. Тесляр на весь район. Де хто хату ставить, повітку чи що, кличуть його, навперейми. Була я ще зовсім дрібна, як він нас покинув. Поїхав на велосипеді у далеке село Шестиринці верх викидати на хату вдові Якилині і там зачепився. Днів скільки геть не приходив додому, а тоді з’явився. Я хоч і мала була, та все зрозуміла, як почула їхню розмову з мамою. Мама плакала й перепитувала його, мовляв, чим же я тобі не вгодила, що ти нас кидаєш, а тато спогорда так кидав через верхню губу докори. Ти, мов, ще не знаєш, як треба глядіти чоловіка. Вона, каже, і чарку наллє, і слова кривого не скаже, і ще багато чого набалакав тато, але найдужче мені врізалося в пам’ять про рушники. Вона, каже, — це ота вдова Якилина, — як я вмиюся, каже, подає мені втертися вишитий рушник. Еге, це я добре запам’ятала, бо чудно мені було, як це так — вишиті ж рушники на стінах висять, ними ніхто не втирається. Але мова була така. Мама не впросила тата, не втримала, пішов він од нас до тієї вдови Якилини, а ми всі, мама і я з сестрою старшою, плакали так, що нам сорочки були мокрі од сліз.

Баба Ялена важко відітхнула, але в очах стояв сухий блиск.

— Отак ми проплакали, може, з тиждень, а тоді я постановила собі йти і шукати тата. Не бачила життя без нього. Хоч бери і заріжся. Вдома не сказала нікому й слова і рано-ранесенько пішла на сусіднє село Орли, а там, думаю, спитаю в людей, де ті Шестиринці. Але я ні в кого не питала і поминула Орли полями, побоялася, що дорослі мене завернуть додому. Поминула й дійшла аж до Будищ, впізнала я церкву в Будищах іще здаля, бо ми з татом і мамою їздили туди на храм минулої осені. То була осінь, а тепер стояло тепле літечко, і йшлося мені гарно і легко, поки за Будищами не почалися мочарі на луках. Леле, як страшно було йти в тій траві, що покривала мене з головою, а ще ж гаддя, вужі і гадюки повзали тут і там, шелестіли в траві. Дух мені розпирало, зморилася вкрай, чимдалі ставало страшніше, але й вертатися не було куди, бо нащо мені жити без тата. Присісти нема де, щоб перевести дух, скрізь баговиння, шурхаю в ньому по коліна і глибше, платтячко на мені мокре чи від мочарів, чи від сліз. І все довкіл аж сичить гаддям. Тоді я вихопилася на сухий острівець, упала, змучена, на землю, і на якусь часину задрімала. Кинулася зі сну від того, що якась звірина злизувала мені сльози з очей. Прудка була звірина, я її не встигла й побачити, бо там би мені й серденько розірвалося...

Баба Ялена тихо киває собі голубиною голівкою: таки-так, розірвалося б.

— Я пішла далі й лиш тоді побачила, що в мене на одній нозі немає чапчика, згубила десь у болоті, а це ж яка прикмета лиха! Чула ж од старших, що не можна ходити з однією взутою ногою, бо мама вмре. Еге, тата нема, а ти хочеш і мами позбутися. Я зняла того чапчика, пожбурила чимдалі в осоку і пішла далі. Та небагацько й пройшла, як уперлася в річку. Річечка була вузенька, може, яких метрів п’ять завширшки, але ж я не вміла плавати. Спробувала ногою глибину при березі, еге, не дістану дна. Тоді я пішла берегом вздовж річки, може, десь який брід побачу чи місточок, але нічого такого не було. І людей — ніде ні лялечки. Тільки бузьки походжають, дзьобами клацають. Слава Богу, там ще верби росли, старі, дупласті, й ось в одному місці, бачу, похилилася висока верба на той бік, ще на землю не впала, але верхівка вже над тим берегом нависає. Я, не довго думаючи, — на неї. Дряпаюся, як те мокре котеня, і думаю, що як упаду, то там мені жаба й цицьки дасть. Але долізла. Долізла поповзом на той кінець верби, там ще високо над землею було, та я заплющила очі і грудкою впала на землю. Забилася чи ні, але на радощах, що перейшла річку, потягла далі.

Я дивився на бабу Ялену й бачив маленьке п’ятирічне дівча. Маленьке дівча, забризкане багном з голови до п’ят, мокре від гниловоддя і сліз. Я чув сичання гадюк, клацання довгих дзьобів і шурхіт звірини в очеретах. Я чув скажений вереск жаб біля дитячого чапчика, який лежав, закинутий в осоку, щоб не вмерла мама...

Баба Ялена перевела подих.

— Було далеко за полудень, коли попереду показалося якесь село. Тепер я вже не боялася, що мене завернуть додому. Дай, думаю, зайду і спитаю в людей, де ті Шестиринці. Може, я пішла не в той бік? Й ось там я побачила біля одного двору на лавочці кілька бабусь, що сиділи собі й гомоніли, як то часто водиться в наших селах. Чепурні такі, в біленьких хустинках, у фартухах. Я підійшла ближче і