Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Можна попросити, — кажу я так солодко, як тільки зараз здатна. — Можна мені в туалет? Якщо, звісно, твоя сестра не заперечує.
— Моя сестра? — здивовано перепитує він, автоматично. І я вже знаю, що він збрехав.
— Ну, так, сестра. Мені справді треба попісяти, — повторюю. Думаю, що якщо він уже випустить мене з машини, я просто побіжу. Він відчиняє дверцята, і це саме той момент, та мить, але вона минає, а я нічого не можу зробити, бо він міцно тримає мене за руку. Бо вже відчуває, що я знаю, що підозрюю його в чомусь, і що хотітиму втекти.
— Сестра не матиме нічого проти, — каже. — Ходімо в будинок.
Раптом бачу, як у наш бік ідуть якісь люди. Пара, чоловік і жінка. І тоді я наважуюсь і щосили кричу: «Рятуйте!» Вони підходять, і Майклові доводиться трохи відпустити мою руку. Вона вже вся посиніла.
— Це сестра, — каже він. — Вона дещо неврівноважена.
Але оскільки він відпустив мене, я користуюся моментом і вириваюся. Сильно відштовхую його, біжу й влітаю до першого-ліпшого магазину.
Це музична крамниця, на щастя, ще відчинена. Продавець здивовано поглядає на мене, я, мабуть, схожа на опудало, можу собі уявити. Прикладаю палець до вуст, а тоді ховаюся за піаніно. Увесь час боюся, що він прийде по мене. Але він не приходить. Принаймні поки що. Шукаю в кишені телефон, мені потрібно подзвонити братові. Однак із жахом помічаю, що його нема. Мабуть, випав із кишені, коли я тікала, або ще в машині.
ФеліксЯ боюся завтрашнього концерту, тому відверто тішуся, що сьогодні нам дозволили пограти тут довше. І я, і Опта дуже стараємось. Ми вже по кілька разів програли всі пісні, куплет за куплетом, тож я оголошую перерву, щоб з’їсти булочку. По дорозі я зайшов до улюбленої пекарні й купив дві. З посилкою. Я знаю, що Опта зрадіє, ця дівчина справді любить їсти. Дивлюся на телефон і бачу, що дзвонила бабуся. Чорт, хоч би нічого не сталося. Я швидко передзвонюю.
— Чи Вікторія не повинна бути вдома? — питає бабуся. — Уже стемніло.
— Її немає? Патли повисмикую засранці. Але не хвилюйся, Бабі, мабуть, засиділася в котроїсь Орлиці. Чекай, зараз подзвоню.
У мене ж є їхні номери завдяки Опті. Дзвоню до однієї й холону, бо та каже, що, авжеж, вони були з Вікою в Морському оці, але попрощалися понад півтори години тому. Півтори години, а вона досі не дійшла додому! А тоді помічаю емемес. Це фото якогось будинку. З підписом «Рятуй».
Я, напевно, побілів як стіна, бо Опта одразу підбігає, і я показую їй фото.
— Господи! — вигукує вона. — Ходімо. Я знаю, де це знаходиться, це музична крамниця, я там гітару купила. Це на Вікторській.
У мене тремтять руки, коли я замикаю музичний клас, усі речі лишаємо всередині.
— А якщо це той педофіл? А якщо з нею щось сталося? — я починаю плакати.
— Припини, — тверезо каже Опта й вихоплює в мене ключі. — Дзвони в поліцію! — кричить і сама починає поратися коло замка, бо мене руки не слухаються.
Який там номер? 112?
Я дзвоню й дуже плутано пояснюю. А тоді біжимо на Вікторську.
— Перевір, чи вона більше не озивалася.
— Є пропущений дзвінок, але годину тому.
— Дзвони до неї.
— Вона не бере. Господи, якщо з нею щось трапилося, я покінчу із собою. Ні, мати мене прикінчить!
— Заспокойся, ходімо скоріше, зараз приїде поліція, ми обов’язково її знайдемо, вона, напевно, десь там. Не хвилюйся, усе буде добре, — втішає вона мене, але це нічого не дає, я в розпачі, у мене перед очима моя молодша сестра, зґвалтована, мертва, лежить десь ізв’язана, і я не можу позбутися цієї картини. Концерт мене лякав! Сміх та й годі. Це я не знав, що означає справді боятися!
На Вікторській бачу поліцейську машину, серце калатає в грудях так, що, здається, вискочить і розлетиться та тисячі шматочків.
— Це ви викликали? — питає поліцейський, коли я підходжу до машини.
— Так, — кажу, — моя сестра…
— Я вже відправив людей у будинок. Ви підете зі мною, запитаємо в магазині. Щоправда, це все не зовсім відповідає процедурі, бо не було офіційної заяви, але в цій ситуації… Ви знаєте, що коїться в місті.
Киваю. Я волію про це не думати. Заходимо, а радше вбігаємо до музичної крамниці. І бачу її, свою сестру. Вона сидить навпочіпки біля піаніно й погойдується. Підбігаю до неї, а до мене продавець.
— Ох, я такий радий, ви її знаєте? Бо вона практично не відповідає. Каже лише подзвонити братові, але я не маю номера, схоже, вона загубила телефон. Мені здається, у неї шок, я вже збирався телефонувати до поліції, бо не знав, що робити.
— Поліція вже тут, — кажу. — Віко, Боже мій! — я припадаю до неї й обіймаю міцно-міцно. Я справді не знаю, що б робив, якби з нею щось трапилося.
— Де ваші батьки? — суворо питає поліцейський. — І що взагалі сталося?
— Дайте їй спокій, — прошу. — Ви ж бачите, що вона не при тямі. Батьки вдома… А точніше, бабуся.
— Бабуся повинна приїхати сюди.
— Але бабуся після операції.
— Немає вибору. Ми повинні поїхати до відділку.
Я дивлюся на Опту, мовби очікую від неї допомоги, вона кладе руку мені на плече.
— Не хвилюйся, Феліксе. Чи бабуся взагалі встає?
— Так, але сама нікуди не ходить.
— Я поїду по неї. Я отримала сьогодні кишенькові, у мене є на таксі. Я привезу її сюди, гаразд?
— Гаразд. Я подзвоню й попереджу її.
— Ок. То я побігла.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелені мартенси, Іоанна Ягелло», після закриття браузера.