Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

– Ти маєш комусь подарувати його? – спитала ніби здивована дівчина.

Гай помітив в її очах заздрість. Дівчині дуже сподобався півень і вона очевидно хотіла бути його власницею, може, тому вона й стежила за ним раніше, сподіваючись, що півень може потрапити до неї.

– Я, здається, вже сказав, що хочу подарувати його одній жінці…

– Ти сподіваєшся на ласку від неї?

– Ні… – відповів юнак, думаючи про Червону Вишню.

– Я вже давно не бачила такої прикраси. У цього півня надзвичайно гарний хвіст!..

– Я подарую його жінці, яка мені подобається! – сказав юнак.

Дівчина з досадою одвернулась од нього. Вона починала сердитися на юнака.

– Я дарую його тобі!..

Соняшний Блиск глянула на Гая і вся раптово почервоніла. Гай підсунувся до неї, передаючи півня, і доторкнувся до її теплого тіла.

– Але ти не сподівайся на мою ласку!.. – кинула вона, взявши півня, і швидко побігла до стоянки.

ХХІ

Кохання

Минає час, сохне трава і знову зеленіє, коріння гниють в землі і дають нозі паростки; важкі спілі плоди падають з дерев і знову квітнуть» дерева пахнучими квітами.

Веселі діти гомонять над рікою. Їхні засмажені аж чорні тільця в’юнами вовтузяться в піску, миготять у кущах і плюскаються в ріці. Сонце сміється в бризках води і так само сміються чорні засмажені маленькі обличчя. Плюскіт, рух і гомін чути далеко, аж на протилежний берег ріки.

Огрядні жінки ходять обтяжені своїм почуттям і сонце млосно пестить їхні голі плечі. Мисливці мрійливо обробляють свою кам’яну зброю, вирізьблюють на ній різноманітні візерунки або блукають лісом і лежать в траві.

Їжі багато, зброї є досить і їм нема чого турбуватись. В їхніх мріях виникають великі олені, що залицяються до своїх самиць, ведмеді й пахтючі квіти. Уява стає такою настирливою, що непомітно кладе відбиток навіть на камінь. І от камінь уже має певні форми, що нагадують оленя або ведмедя. Це – мистецтво. Людина, що задоволена всім, може спокійно творити; м’язи відпочили і тепер думка, гостра як кремінь, починає турбувати довгасті голови мисливців. Вона примушує їх щось робити таке, що не нагадує їм буденної праці.

Тепер дуже часто можна зустрінути жінок разом із мисливцями або з юнаками в лісі. Вони сидять десь на траві, і шелест вітру заколисує їх, вони сидять над рікою і слухають, як дзюрчить вода, як булькає потурбована риба.

І ніде нема якогось незадоволення, якихось заздрощів або ревнощів. Всі чоловіки належать усім жінкам і всі жінки належать усім чоловікам. Хіба культурна людина може перешкоджати одна одній, – це лише звіри можуть ревнувати і проливати кров за самицю або самця. Так завше говорить традиція вустами найстаріших і найрозумніших членів орди, це знають і всі її члени.

Адже навіть дітям байдуже, хто їхні батьки або матері, коли вони мають все, що їм треба, і коли вони відчувають рівноцінну ласку від усіх мисливців та жінок. Вони більш, ніж рівноправні члени громади.

Лише у хорої людини можуть виникнути щодо нього якісь непорозуміння, і тоді долю її вирішить громада. Всі чотири орди, що посідають ці безмежні плодючі землі, якось поволі, непомітно перемішалися між собою і тепер жінок однієї орди можна зустрінути в другій і чоловіків з третьої – в четвертій. Лише старі, наймудріші мисливці сидять на своїх місцях, бо вони є ґрунт і підпора кожної орди зокрема. Це є найвищий розум, що керує життям громади. Вони в свій час теж блукали з орди в орду, вони теж були колись молодими і захоплювалися дивовижним почуттям, що так сильно змінює кожну людину. І вони знають, що це почуття є двигун життя, воно рухає вперед усю людськість, воно поширює її на далекі незаймані простори.

Це – кохання.

Все живе, що є на землі, мусить відчути його. Це закон, що житиме доти, доки існуватиме все, ще е на світі, бо все, що оточує людину, пронизане коханням, як повітря пронизане сонцем. Це знає кожна людина, кожний звір та істота.

Як череда биків, пройшли віки. І всі вони живилися з безмежних, живлющих плес кохання і ця череда віків неймовірно зросте, збільшиться, а плеса все ж не висохнуть.

Отак винахідник Гай закохався в біляву дівчину, Соняшний Блиск…

Фарби зблякли, потріскались, припали порохом, потемнішали. Величезне чудовисько-потвора переможець стоїть над забитим ворогом і з його горлянки видирається непереможний рев. На землі, що заллята кров’ю, лежить мертва переможена друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвіту і заливає кривавою загравою темне небо.

Автор картини невідомий. Картина висить у кімнаті Теодора Андрійовича Гая і викликає в його уяві різні фантазії.

Теодор Гай ще раз подивився на картину, одвернувся від неї. Він був дуже роздратований. Він почував, що ця картина ніби глузує з нього. Всі мрії про кам’яний вік привели його знову до мрії про кохання. Це було справжнє, неприховане знущання.

Мріяти стільки, щоб прийти лише до висновку, що дикун Гай закохався в дикунку Соняшний Блиск! Це ж неймовірна прикрість!

Теодор Гай схопився з ліжка і потягнув за картину. Щось луснуло – і картина опинилася в його руках. Мотузок, що підтримував її на цвяху, порвався і тепер звисав до підлоги.

Гай обома руками підійняв картину і щосили вдарив нею об кафельну грубку. Картина тріснула, зламалась і від рами відлетів шматок тріски, що вдарив Гая в обличчя.

Теодор Гай задумливо потер щоку, потім відчинив грубку, поламав картину, шматками розіклав її в грубці і підпалив.

Справжній огонь поволі пожер огонь фарб, що його створив невідомий майстер.

XXII

Дивовижний похорон

Їдучи візником порожніми вулицями міста й везучи свій таємний вантаж, везучи мертваго маляра, Теодор Гай пригадував всі подробиці своєї страшної пригоди і свого задуму.

Він пригадував, як цілими днями шукав на вулицях міста зручної нагоди. Він шукав випадкову жертву вуличного руху. Приглядався до перехожих, що переходять вулицю, і іноді бажав до болю, щоб автобус або трамвай передушив якого-небудь необережного чоловіка. Він хвилювався, коли автобус загрожував жінці або дитині. Тоді йому здавалося, що це він своїм злочинним бажанням, своїм химерним задумом накликає біду. Він хвилювався до болю.

Він шукав нагоди і не знаходив. Роздушене цуценя була єдина й прикра нагорода його шукань.

Він пригадав також, як, ідучи вулицею, він приглядався до малярів, що високо під дахами будинків фарбували стіни.

Він також пригадав і розбите тіло маляра, що лежало на тротуарі, оточене великою юрбою людей.

Тепер він їхав пустельними вулицями на візнику