Читати книгу - "Пастка"

другого боку — пані Кюдорж з донькою, в яких була крамниця з парасольками, — ніколи не показувалися на вулиці, їхня вітрина потьмяніла, а двері, прикрашені двома маленькими цинковими парасольками, покритими густим шаром яскраво-червоної фарби, були зачинені. Перш ніж повернутися до пральні й знову стати до роботи, Жервеза завжди кидала погляд навпроти, на високу білу стіну без вікон, з величезною проймою воріт, крізь яку було видно палахкотіння горна посеред двору, де із задертими догори голоблями стояло багато візків і бідок. Слово «Кузня», написане на стіні великими літерами, було обрамлене різноманітними кінськими підковами. Цілими днями молоти дзенькали об ковадла, а спалахи іскор осявали блідаву темінь подвір’я. Внизу цієї стіни, між лавкою із залізяччям і продавчинею смаженої картоплі, у глибині пройми, завбільшки як шафа, була майстерня годинникаря, охайного на вигляд чоловіка в сурдуті, що постійно копирсався у дзиґарях манюсінькими інструментами, сидячи за робочим столом, на якому під склом лежали різноманітні делікатні деталі. А позаду нього кілька десятків настінних годинників із зозулями цокотіли всі одразу посеред нужденної похмурої вулиці, вторуючи розміреному стукоту молотів у кузні.

У кварталі Жервезу вважали милою жінкою. Звісно, на неї набалакували, але ніхто не міг заперечити, що вона має гарні великі очі, маленький ротик і білі-білі зуби. Зрештою, вона була вродливою білявкою і могла б мати славу однієї з найкрасивіших жінок, якби не та біда з ногою. Їй виповнилося двадцять вісім років, вона погладшала. Витончені риси її обличчя розпливлися, жести стали повільними й безтурботними. Сівши на край стільця й чекаючи, поки нагріється праска, вона часом замріювалася, а на її обличчі з виразом цілковитого задоволення життям блукала непевна усмішка. Жервеза стала ласункою, геть усі про це казали, але таке важко було назвати вадою, радше навпаки. Треба бути дурнем, щоб їсти картопляне лушпиння, коли добре заробляєш і маєш гроші на ласощі, хіба ні? Тим паче, що вона й надалі тяжко працювала, не згортаючи рук, прагнучи догодити клієнтам, інколи трудилася ночами, зачинивши віконниці, коли робота була спішна. У кварталі говорили, що їй збіса щастить, усе їй вдається. Вона прала майже всім мешканцям будинку: панові Мадіньє, панні Реманжу, Бошам. Навіть перехопила у своєї колишньої господині, пані Фоконьє, декількох паризьких дам, що мешкали на вулиці Фобур-Пуасоньєр. І вже наприкінці першого місяця вона мусила найняти двох робітниць, пані Пютуа і довготелесу Клеманс, дівчину, що колись жила на сьомому поверсі. Тепер у неї було три наймички разом з ученицею, малою зизоокою Оґюстіною, що була страшна, як зад жебрака. Інші жінки від такого несподіваного щастя стратили б розум. Після цілого тижня важкої праці їй можна було пробачити неквапливість по понеділках. До того ж їй це було просто необхідно. Якби вона не влаштовувала собі такого перепочинку зі смачним перекусом, щоб аж слина текла, у неї забракло б сил далі працювати, а сорочки самі собою не попрасуються.

Ніколи раніше Жервеза не виявляла стільки люб’язності. Була сумирною, як ягня, доброю, як мед. Окрім пані Лорійо, яку задля помсти називала Коров’ячим Хвостом, вона ні на кого не тримала зла і всім усе пробачала. Даючи трохи волі любові до ласощів, після смачного обіду й чашки кави її змагав обов’язок всепрощення. Жервеза часто казала: «Ми маємо пробачати одне одному, якщо не хочемо жити, як дикуни». Коли люди говорили про її доброту, вона лише сміялася й казала, що нічим не заслужила, щоб її вважали доброю. Та й чого б то їй бути злою? Хіба не збулися всі її мрії, хіба було ще щось у житті, чого вона могла прагнути? Жервеза пригадувала свої мрії давніх часів, коли опинилася на вулиці: працювати, заробляти на хліб, мати власний закуток, викохувати дітей, не бути битою, померти у своєму ліжку. Тепер вона мала все, навіть набагато більше. Що ж до того, щоб померти у своєму ліжку, жартома додавала прачка, вона на це теж розраховувала, але, звісно, щонайпізніше.

Та найласкавіше Жервеза ставилася до Купо. Жодного кривого слова, жодної скарги за чоловіковою спиною. Бляхар зрештою знову став до роботи; а оскільки його будівництво було аж на другому кінці Парижа, вона щоранку давала йому сорок су на обід, чарку й тютюн. Але два дні з шести Купо пропивав ті сорок су, зустрівшись дорогою з якимось товаришем, і приходив додому обідати, вигадуючи нісенітні байки. Одного разу, навіть далеко не відійшовши, він своїм коштом влаштував собі, Халяві та ще трьом товаришам вишуканий бенкет з равликами, печенею і марковим вином у «Капуцині», що біля застави Шапель. А оскільки його сорока су не вистачало, Купо послав офіціанта з рахунком до жінки, попросивши передати, що її чоловіка закладено. Та сміялася, стенаючи плечима. Що тут такого, коли її чоловік захотів трохи розважитися? Якщо хочеш, щоб у хаті панував мир, чоловіка треба тримати на довгому припоні. А коли слово по слову — так і до бійки недовго. Господи милосердний! Треба ж розуміти, що Купо й досі страждав через свою ногу, окрім того, товариші його збивали на манівці. Йому доводилося частувати їх випивкою, щоб його не вважали за скупердягу. Зрештою, це не тягло за собою жодних наслідків. Повертаючись додому напідпитку, він вкладався спати і через дві години був як новенький.

Тим часом настала дуже спекотна червнева пора. Одного суботнього пообіддя, коли було багато термінової роботи, Жервеза сама засипала кокс у піч, на якій нагрівалося десять прасок, — у димарі аж стугоніло. Тієї години сонячні промені падали майже прямовисно, тротуар грав пекучим відсвітом, переливи якого блищиками кружляли по стелі пральні, і це світло, що стало блакитним, відбиваючись від шпалер на полицях і вітрині, розливалося понад робочим столом сліпучим сяйвом, схожим на сонячний пил, просіяний крізь тонку тканину. Спека в приміщенні стала нестерпною. Двері на вулицю були відчиненими, але не відчувалося навіть найлегшого подмуху вітерцю. Речі, що сушилися вгорі на латунних дротах, за менш ніж три чверті години ставали сухими, як скіпка. На якусь мить у пральні, де було задушливо, як у пеклі, запала глибока тиша, серед якої тільки глухо грюкали праски по стільниці столу, накритій цупким покривалом.

— Ох і пече! — мовила Жервеза. — Ми сьогодні тут розплавимося! Хоч бери та сорочку скидай!

Присівши навпочіпки перед мискою, вона саме крохмалила в ній білизну. У білій спідниці, закасавши рукава сорочки, що сповзла з плечей, прачка працювала з оголеними руками, оголеною шиєю, геть розпашіла, така впріла, що тоненькі біляві пасма скуйовдженого волосся прилипли