Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

— Годі теревенити, Зорбасе! Годі! — сказав я й пришвидшив ходу.

Але Зорбас бубонів мені в спину:

— Я бачив її зблизька, хазяїне, у неї родимка на щічці — збожеволіти можна. І що воно за диво — родимки на жіночих щічках!

І він вражено, як завше, витріщив очі.

— Ти таке бачив, хазяїне? Дивишся — гладенька шкіра, аж тут раптом чорна цятка. І в тебе від цього голова йде обертом! То як би ти це розтлумачив? Що про це кажуть твої кітапи?

— Ану їх к бісу!

Зорбасові моя відповідь припала до серця і він розсміявся:

— О, бачу, ти вже починаєш розуміти, що і до чого.

Ми хутко проминули кав’ярню, навіть не спинившись.

«Шляхетна пані» вже спекла в печі порося і виглядала нас, стоячи на ганку.

Вона знову пов’язала шию стрічкою жовтогарячого кольору і так товсто натинькувала себе пудрою, так густо наквецяла губи темно-вишневою помадою, що ставало страшно. Як тільки вона побачила нас, усі її тілеса затряслися, бляклі оченята радісно, кокетливо заграли й прикипіли до підкручених вусів Зорбаса. А той, щойно зачинилися за нами зовнішні двері, обхопив її за талію.

— Многая літа, Бубуліно моя, поглянь, що я тобі приніс! — сказав він і поцілував її в зморшкувату тлусту шию.

Стара сирена зойкнула від лоскоту, але не розгубилася: око її вп’ялося в подарунок, вона вхопила згорток, розв’язала золоту стрічку, розгорнула папір і скрикнула.

Я нахилився подивитись і собі. На товстому картоні богопротивний Зорбас намалював чотирма різними кольорами жовтим, брунатним, сірим і чорним — чотири великі, прикрашені прапорами панцерники. Море було рожеве, перед панцерниками, розкинувшись на хвилях, пливла сніжно-біла, з закрученим риб’ячим хвостом, з розпущеним волоссям, високими персами й жовтою стрічкою на шиї русалка — мадам Ортанс. Вона тримала чотири канати, тягнучи панцерники з англійським, російським, французьким та італійським прапорами. А в кожному кутку картини стовбурчилось по бороді — золотава, руда, сива й чорна як вугілля.

Стара сирена миттю второпала, що й до чого.

— Я! — вигукнула вона, гордо показуючи на русалку. І додала, зітхнувши: — Ох, ох, колись і я була великою державою...

Вона зняла кругле люстерко, що висіло над ліжком біля папужиної клітки, і почепила туди творіння Зорбаса. Обличчя її під густими рум’янами, напевно, стало білим як крейда.

Тим часом Зорбас прошмигнув на кухню — голод не давав йому спокою — і виніс звідти печене порося, поставив перед ним пляшку вина й наповнив три келихи.

— Призволяйтеся! — вигукнув він, ляснувши в долоні.— Почнімо з основи основ — з пуза, Бубуліно моя, а потім перейдемо й нижче!

Але атмосфера ставала напруженою від зітхань старої сирени. Кожного нового року наша пані теж мала своє друге пришестя і, певно, теж зважувала своє життя і, мабуть, бачила, що воно змарноване. У цій жіночій голові з поріділим волоссям міста, чоловіки, шовкові сорочки, шампанське, напахчені бороди напевне «устають по святах з могил і волають».

— Я не хоче їсти,— промовила вона розчулено, не хоче... не хоче...

Мадам уклякла перед мангалом, поворушила розжарене вугілля, і рожеві відблиски заграли в неї на обличчі. Один кучерик ковзнув по її чолу й дотягся до вогню; кімната наповнилася нудотним запахом смаленого волосся.

— Я не їсти... Я не їсти...— знову прошепотіла вона, побачивши, що ми не звернули уваги на її слова.

Зорбас сердито стиснув кулак і якусь хвилину вагався: чи то дати їй бурмотіти скільки хоче, а самому накинутись на їжу й питво, чи то уклякнути перед нею, обняти її й шепнути ніжне слівце, щоб у неї проясніло на душі.

Раптом Зорбасове обличчя прибрало рішучого вигляду: він прийняв рішення. Упавши навколішки, він обхопив ноги сирени і сказав тремтячим голосом:

— Якщо ти не їстимеш, моя Бубуліно,— світ западеться. Пожалій світ, моя господине, посмакуй ніжкою цього поросятка!

І він пхнув їй у рота облиту жиром хрящувату ніжку. А потім згріб мадам у обійми, підняв і посадив на стілець між нами.

— Їж,— закричав він,— щоб і в наше село ввійшов Ай-Василіс! Бо інакше, аби ти знала, не ввійде. Повернеться назад, у свій рідний край, у Кесарію, забере назад папір і чорнило, новорічні пироги, подарунки, дитячі іграшки, оце ось порося і піде геть. А тому, моя Бубулінонько, відкрий свого ротика, їж!

Він заліз двома пальцями їй під пахву й залоскотав. Стара сирена захихотіла, витерла свої почервонілі оченята й почала зі смаком жувати печену ніжку.

І саме в цю хвилину на даху, над нашими головами, залунав дружний дует котячої любові. Коти нявчали скажено, несамовито, голоси їхні, сповнені погрози, то здіймались до пронизливих нот, то притихали, аж нараз почулося, як тварини зчепились і клубком покотилися по даху, дряпаючи й кусаючи одне одного.

— Няв-няв! — занявчав Зорбас і підморгнув старій сирені.

А та усміхнулась і потайки стиснула йому руку під столом. Тугий клубок відкотився від її горла, і вона радісно накинулась на їжу.

Сонце схилилось до заходу, заглянуло в віконце і спочило на колінах Бубуліни. Пляшка спорожніла, Зорбас, по-котячому настовбурчивши вуса, схилився над «жіночим родом». А мадам Ортанс, згорбившись на стільці й опустивши голову на груди, відчула над собою — аж здригнулася — гарячий хмільний дух.

— Ну, що воно за чудасія, хазяїне? — обернувшись до мене, запитав Зорбас.— У мене все навпаки. Розповідали мені, що в дитинстві я скидався на старого: поважний, неговіркий, голос грубий, старечий. Казали, дуже я був схожий на свого діда! Та що більше років налягало мені на плечі, то легковажнішим я ставав. У двадцятирічному віці почав я викидати коники — не зовсім шалапутні, а так собі, звичайні. Коли стукнуло сорок, заграли в мені з доброго дива молоді соки і витівки мої стали такі, наче я блекоти об’ївся. А ось тепер, як заокруглив шостий десяток — воно то мені вже шістдесят п’ять, але це між нами — так ось тепер, як заокруглив шостий десяток, от їй-богу,— що ти на це скажеш, хазяїне? — я наче з прив’язі зірвався.

По цих словах Зорбас підніс келих і розчулено обернувся до своєї дами.

— Твоє здоров’я, шляхетна пані,— Мовив він урочистим тоном.— Хай з божою поміччю в новому році в тебе