Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

– Ти перевіряв сьогодні свою пошту? – запитав Стівен, невпевнено дивлячись на Вільяма. 
– Ну так, а що? – відповів юнак, не розуміючи, до чого веде друг. 
– Тоді чому ти не забрав цей лист? – Стівен дістав з кишені білий конверт і простягнув його хлопцю. 
  Вільям одразу ж впізнав конверт. Його серце прискорено забилося, він швидко вирвав листа з рук Стівена та розірвав конверт, навіть не глянувши на його вміст. 
– Ти його читав? – запитав він, важко зітхаючи. 
– Ні, але тобі пише Аян. Ти не хочеш дізнатися, що всередині? 
  Вільям відчув, як його охоплює лють. Він жбурнув розірваний конверт у смітник і зі злістю промовив: 
– Не змушуй мене згадувати цього чоловіка! Мені байдуже на його листи! Я ніколи не зможу пробачити таку підлість! – його дихання стало частим, а очі палали гнівом. 
  Коли Вільям усвідомив, що зробив, то шоковано поглянув на здивованого Стівена. Його обличчя пом'якшало, і він опустив погляд. 
– Я... Пробач, – прошепотів він. 
  Стівен поклав руку на плече друга і заспокійливо усміхнувся. 
– Все гаразд. Я розумію. Більше не будемо про нього згадувати, якщо тобі так легше. 
  Вільям глибоко зітхнув і намагався знайти в собі сили усміхнутися у відповідь. 
– Так, дякую, – тихо промовив він. 

  Після цього випадку Вільям вирішив, що більше не просто викидатиме листи від Аяна, а спалюватиме їх, щоб ніхто ніколи не зміг їх побачити. Кожного разу, коли він знаходив новий білий конверт у поштовій скриньці, його серце стискалося від болю, але він ішов на заднє подвір'я свого будинку, де розпалював маленьке багаття. 
  Там, під нічним небом, оточений тишею, Вільям стояв і дивився, як полум'я поглинає папір, перетворюючи його на попіл. Хлопець не шкодував про свій вибір. Кожен спалений лист був символом його рішучості залишити минуле позаду. Він розумів, що не зможе забути Аяна повністю, але це був його спосіб знайти спокій і звільнитися від тягаря незавершених почуттів. 
  Єдине, про що Вільям шкодував, — це те, що не міг часто відвідувати батька у в'язниці. Його поїздки до Лондона були рідкими, всього раз на місяць, і цього було недостатньо, щоб підтримувати зв'язок, який він так цінував. Він дуже сумував за батьком, і ця розлука робила його дні ще важчими. Будинок, в якому він жив, здавався пустим і холодним, і Вільям важко пристосовувався до життя на самоті. 
  Але за чотири роки Вільям змінився. Він навчився готувати, прибирати, прати — робити все, що раніше було йому незнайоме. Важка робота допомагала йому відвертатися від сумних думок, а рутина давала відчуття контролю над своїм життям. А спалювання листів стало ритуалом, який допомагав впоратися з болем і злістю, що залишилися після зради Аяна. 
  Вільям навчився жити з емоціями, які викликали спогади про минуле. Він навчився приймати свою самотність і навіть подружився з нею. Кожен день став викликом, але він знайшов спосіб не тільки пережити його, а й знайти в цьому сенс. 
  Він звик звикати. 

***

  Вільям закінчив університет з відзнакою, що стало великим досягненням після років важкої праці та наполегливого навчання. Коли вручення дипломів закінчилося, а випускники розійшлися, Вільям ще довго не міг заспокоїтись, відчуваючи змішані почуття радості та тривоги. 
  Після урочистої церемонії, він зібрав всі свої речі, які накопичив за роки життя, та розмістив оголошення про продаж свого будинку. Пройшло всього кілька днів, і будинок придбали, що принесло йому неочікувану легкість. Цих коштів вистачило на квиток до Лондона. 
  Також, Вільям швидко знайшов невелику, але затишну однокімнатну квартиру, розташовану неподалік від лікарні, де він хотів розпочати свою кар’єру лікаря. Вікна квартири виходили на мальовничий парк, де Вільям планував проводити свої ранкові пробіжки, готуючись до напружених робочих днів. 
  Грошей, що залишилися після покупки квартири, було достатньо, щоб підтримувати себе протягом першого часу, поки його зарплатня не досягне рівня, який дозволить йому жити безтурботно. 

  Ось і настав довгоочікуваний день переїзду. Сонце тільки-но почало підійматися над горизонтом, коли Стівен та Емелі, близькі друзі Вільяма, приїхали до його будинку. Вони допомогли йому занести валізу та сумку в багажник автомобіля та прибрати будинок до приїзду нових господарів. 
  Дорога до аеропорту була сповнена спогадів та сміху. Вільям, сидячи на задньому сидінні, переглядав через вікно знайомі пейзажі, що залишалися позаду. Він відчував змішані емоції — радість від нового початку та смуток від прощання з рідним містечком і друзями. 
  Приїхавши до аеропорту, вони під'їхали до термінала відправлень. Стівен і Емелі допомогли Вільяму вивантажити його речі. Вони всі троє стояли в тіні великої скляної будівлі, намагаючись відстрочити момент прощання. 
– Тримайся, друже, – сказав Стівен, обіймаючи Вільяма. – Лондон — це великий крок, але я впевнений, що ти впораєшся. 
  Емелі, зі сльозами на очах, обійняла Вільяма так міцно, наче боялася відпустити. 
– Ми так пишаємося тобою, Вільяме, – сказала вона. – Обіцяємо, що теж переїдемо до Лондона. Ми хочемо бути поруч з тобою, щоб разом відкривати це місто. 
  Вільям засміявся, відчуваючи тепло та підтримку від своїх друзів. 
– Я з нетерпінням чекатиму на вас, – відповів він, його голос був сповнений надії та радості. – Лондон стане ще кращим, коли ми будемо там разом. 
  Останні обійми, останні побажання, і Вільям рушив до реєстрації. Він оглянувся ще раз, побачивши своїх друзів, що махали йому на прощання. Усмішка не зникала з його обличчя. 

  Сівши на борт літака, Вільям відчув легке тремтіння, коли двигуни заревіли, готуючись до зльоту. Він опустився у своє крісло біля вікна, зачепивши ремінь безпеки, і знову поглянув на свій рідний край. Місто, де він провів усе своє свідоме життя, тепер залишалося позаду. Літак поступово набирав висоту, і знайомі вулиці та будинки почали зменшуватися до розмірів іграшок, поки не зникли з поля зору. 
  З невеликим зітханням Вільям заплющив очі, намагаючись заспокоїти свої думки. Рішення повернутися до Лондона було для нього непростим. Він не планував цього, але життя часто вносить свої корективи. Вільям усвідомлював, що повернення до столиці було єдиним виходом, який дозволяв йому частіше відвідувати батька, що потребував його підтримки. 
  Можливо, там він знову зустріне Аяна. Ця думка, хоч і викликала в нього роздратування, не полишала Вільяма. Його розум постійно повертався до цього можливого сценарію, і він не міг уявити, що може трапитися, якщо вони випадково зіткнуться на вулицях Лондона. Хлопець обмірковував різні варіанти розвитку подій, намагаючись підготувати себе до будь-якого можливого результату. 
  Перший варіант був найпростішим: він може просто втекти від Аяна. Це дозволило б йому уникнути болісних спогадів і емоцій, які несли за собою будь-яке зіткнення з минулим. Втім, він розумів, що така втеча була б лише тимчасовим рішенням. 
  Другий варіант був більш радикальним, але він би виконав його із задоволеням. Вільям міг би вдарити Аяна, виплеснувши таким чином всі свої накопичені образи та розчарування. Цей варіант був небезпечним і, скоріш за все, привів би до ще більших проблем. 
  Третій варіант був найбільш несподіваним, але водночас і найбільш ймовірним. Вільям уявляв, як він підходить до Аяна, їхні очі зустрічаються, і без жодних слів він просто його цілує. Цей варіант не виключав подальшої бійки, але спершу він обов'язково поцілує його. 
  Розплющивши очі, Вільям поглянув на блакитне небо за вікном літака. Хмари, що пропливали повз, нагадували про легкість і безтурботність, якої йому так не вистачало. Він відчував, як ці думки розбивали його зсередини, як важко було зупинити потік спогадів і переживань. 
"Господи, чому я просто не можу припинити думати?" – подумав він з розпачем. 
  Його розум, наче захоплений у пастку, безперервно повертався до болісних спогадів і неприємних слів. Вільям розумів, що уникати згадок було складно, майже неможливо. Кожен момент тиші приносив нову хвилю думок, які здавалося, мали власне життя, незалежне від його бажань. 
  Він спробував відірватися, поглянувши на сусідів по салону: дитина, що гралася з іграшкою, чоловік у діловому костюмі, що щось писав у блокноті, літня пара, яка тихо розмовляла. Всі вони здавалися такими спокійними, такими далекими від його внутрішнього хаосу. 
  Вільям зітхнув і вирішив взятися за книгу, яку прихопив із собою. Це був детективний роман, який він давно хотів прочитати, але ніяк не знаходив часу. Відкривши першу сторінку, він занурився у вигаданий світ, намагаючись втекти від власних думок. 
  Це було нелегко. Його розум все одно час від часу повертався до болісних питань і незакритих справ. Але поступово він відчув, як читання починає його захоплювати, хоча б трохи відволікаючи від нав'язливих думок. Він радів навіть цим коротким моментам спокою, коли його свідомість фокусувалася на пригодах головного героя, а не на власних переживаннях. 
  Вільям знав, що боротьба з власними думками буде тривалою і важкою. Але кожен маленький успіх, кожна хвилина, проведена без болісних згадок, була для нього перемогою. Він міцніше стиснув книгу в руках, рішуче налаштовуючи себе на подальшу боротьбу за свій внутрішній спокій.