Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Довкола відбувався цілковитий хаос, а моєю єдиною задачею було знайти Надю. Я б ніколи не зміг себе пробачити, якби з нею щось трапилось. До цього я й не здогадувався, що хтось, крім моєї сім’ї, може бути настільки важливим для мене…

Опинившись у помпезному маєтку Сербського, ми зі Степаном одразу ж попрямували до підвалу, адже, як усім відомо, це найкраще місце, де можна тримати викрадену людину. Нам вдалося знайти зв’язаного Діму, але Наді там не було.

— Де вона? — різко запитав я, поки Степан звільняв свого брата від мотузок.

— Утекла. Я казав їй, що ви скоро прийдете, але вона не слухала…

Ну звісно ж, це так схоже на неї!

Розуміючи, що кожна мить безцінна, я вибіг з кімнатки, де Данило утримував заручників.

Куди ж Надя могла піти? Нагору? Навряд, ми б тобі вже зустрілися. Озирнувшись, я побачив двері, які до цього не помітив через напівтемряву, що панувала довкола. Ось куди вона, напевне, пішла!

Відчинивши двері, я швидко піднявся крутими сходами нагору, вийшов на заднє подвір’я маєтку та майже одразу побачив Данила та Надю поблизу басейну. Він грубо тримав її за руку, а вона аж тремтіла від страху.

— Відпусти Надю, Данило! — крикнув я, ледве стримуючи свою лють.

Він відреагував миттєво: притиснув дуло пістолета до її живота. Не думав, що Сербський здатен настільки перейти межу.

— Владе, якщо ти не бажаєш її смерті, то дозволиш мені зараз піти та не переслідуватимеш.

Поки я оцінював свої, будемо чесними, не надто оптимістичні шанси, сталося несподіване. Надя стрибнула в басейн, потягнувши за собою Данила. От розумничка! Знайшла спосіб виграти для мене час!

Я побіг до басейну, очікуючи моменту, коли вона випірне, але цього не трапилося. І Надя, і Данило чомусь залишалися під водою. Не витрачаючи час на роздуми, я також занурився у басейн і дістав її звідти.

Надя була неприродньо блідою, перебувала без свідомості та не дихала, що надзвичайно сильно лякало мене. Але цей страх допоміг мені, змусивши зосередитися та згадати всі кроки першої допомоги, яким мене колись навчала мама. Вона мріяла, що хоч один з нас обере її шлях і стане лікарем. На жаль, цього не трапилося, зате хоч зараз мені знадобилися її уроки.

Виконуючи штучне дихання та закритий масаж серця, я сподівався, що все роблю правильно. Й ось, коли я майже втратив віру, Надя прийшла до тями та почала випльовувати воду. Словами не передати те полегшення, яке я відчув у той момент.

— Надійко, дорогенька моя! — я імпульсивно обійняв її, не в змозі стримати своїх бурхливих щасливих емоцій.

Усе решта тоді було неважливим, головне — вона жива.

Наші погляди зустрілися. На якусь мить мені здалося, що вона зараз відштовхне мене, але замість цього Надя несподівано поцілувала мене. На декілька секунд я розгубився, а тоді відповів на поцілунок, ще міцніше притиснувши її до себе. Нам було абсолютно байдуже на весь той хаос, що відбувався довкола, оскільки ми відчували себе по-справжньому добре поруч один з одним.

— Пробач мене за все, — прошепотів я, проводячи долонею по ніжній шкірі на її щоці.

— Ми двоє наробили помилок, Владе, — визнала вона.

— Будь ласка, більше ніколи не лякай мене так.

— Я не хотіла, просто не знала, що ще можна було зробити.

Надя злякано здригнулася, очевидно, пригадавши весь той жах, який вона відчувала, перебуваючи в заручницях у Данила. От покидьок!

— Клянусь, що більше не дозволю нікому тобі зашкодити, — заявив я, перебираючи пальцями її волосся.

Біля нас хтось кашлянув. Піднявши погляд, я побачив Діму. Поруч Степан витягав з басейну Сербського. Пострілів більше не було чути, отже, перестрілка вже закінчилася.

— З тобою все гаразд? — запитав Діма, також схиляючись над Надею.

— Нормально…

Вона спробувала звестися на ноги, але виявилась занадто слабкою для цього, тож я підхопив її на руки.

— Викличте лікаря! — гукнув я.

— Не думаю, що це настільки необхідно… — спробувала відмовитися Надя.

— Це дуже необхідно, Надю, — наполіг я. — Після того, як ти ледве не втонула, без лікарського огляду ніяк не обійтися.

— Я погоджуюсь з ним, — підтакнув Діма, хоч мені його підтримка точно була не потрібна.

Якийсь час Надя дивилася то на мене, то на молодшого Пилипенка, а тоді врешті кивнула та втомлено поклала голову мені на плече.