Читати книгу - "Казки навиворіт, Ньюбі Райтер"

А Вовк зробив як велено було. Дочекався барана, який біг останнім і ледь переводив подих. Буцнув його каменюкою, той одразу й Богу душу віддав. 

А Сірко баранів колами по двору поганяв, від чого прокинувся хазяїн. Вийшов подивитися, що там і як, а його прямо біля дверей збила з ніг кучерява курява шерсті. Пес часу не гаяв - заскочив у хату, підбіг до печі - та всередину. Вимазався там попелом і через вікно втік. Наздогнав напарника, який недалеко з бараном на плечах відійшов. Разом справа пішла швидше. Дорогою Сірко продемонстрував свій новий вигляд. На вовка тепер він був схожий трішки більше, однак цього було недостатньо.

- А вити ти хоч вмієш? - запитав раптом Вовк.

- Ау-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, - затягнув Сірко від щирого серця. Та так жалісливо, що й у його побратима сльози на очі навернулися.

- Добре, добре, вірю, - мовив він розчулено. - Тільки тихіше, бо ще моїх родичів побудиш.

Зранку вовки настільки були раді ще одному барану, що навіть не звернули увагу на незвичну зовнішність Сірка. Лише та сама Вовчиця запитала:

- То, кажеш, твій новий друг з якоїсь іншої зграї?

- Так, порода у них, правда, трішки інша.

- А тут що він забув? - допитується.

- Загубився… - понурив очі пес. - Можна мені до вас?

І така жаліслива морда, що Вовчиця не витримала:

- Та мене чого питати? Я зовсім не проти. Це з вожаком говорити треба.

Вожак у момент поїдання барана ладен був і зайця у зграю взяти - такий щасливий був!

Тож став Сірко новим членом зграї. Жив - не тужив, на полювання з іншими ходив, здобич порівну ділив. Вовки до нього звикли і прийняли за свого.

От вже й казочці кінець, а хто прочитав і натисне вподобайку - молодець!