Читати книгу - "Друга одіссея"

Шукаючи, віднаходячи, він рухався над безоднею. Можливо, найбільше диво, яке він зустрів на Європі, — це ріка розпеченої лави, що сто кілометрів протікала підводною долиною. Тиск на цій глибині був настільки великим, що вода, контактуючи з розжарено-червоною магмою, не могла перейти в стан пари, тож обидві рідини дивом співіснували на дні тамтешнього океану.

Тут, у іншому світі, неземні актори розігрували п’єсу, яку вже ставили в Єгипті задовго до появи людини. Як Ніл приніс життя на вузьку смужку пустелі, так річка тепла заселила глибини Європи. Уздовж берегів магмової ріки в оазах, загалом не ширших за два кілометри, розвивалися, буяли й помирали різноманітні види. І зрештою один залишив після себе пам’ятник.

Спершу він подумав, що то просто поклади мінеральних солей, які оточують майже всі термальні джерела. Однак, наблизившись, побачив, що це не природне утворення, а справжня будівля, споруджена розумом. Чи, можливо, інстинктом; на Землі терміти вибудовували майже такі самі величні замки, а павутиння мало й вишуканіший дизайн.

Тут жили невеликі істоти, бо єдиний вхід мав півметра завширшки. Вхід — тунель із грубими мурами, створений за допомогою складання каменів один на один, — пояснював наміри будівників. У мерехтінні світла неподалік берегів свого розплавленого Нілу вони спорудили оборонну фортецю. А потім зникли.

Вони не могли зникнути більш ніж кілька століть тому. Стіни фортеці, змурованої з каміння неправильної форми, що його, очевидно, збирали з величезними труднощами, вкривав лише тонкий шар мінеральних відкладень. За певними ознаками можна було припустити, чому фортецю покинули. Частина даху завалилася, можливо, внаслідок тривалого землетрусу; а в підводному світі фортеця без даху є відкритою для ворогів.

Пройшовши вздовж річки лави, він не виявив жодних інших слідів розумової діяльності. Проте одного разу він бачив щось, що нагадувало людину рачки. Але істота не мала ні очей, ані ніздрів, лише велетенський рот без язика, що постійно заковтував, висотуючи поживні речовини з рідини довкола.

Уздовж вузької смужки життя серед глибинних пустель могли народжуватися й помирати культури та навіть цивілізації, війська могли марширувати (чи плисти) під командою тубільних Тамерланів і Наполеонів. І решта світу Європи ніколи не дізналася би про них, бо ці всі оази тепла були ізольовані одна від одної, як справжнісінькі планети. Істоти, які грілися в сяйві лавової ріки і харчувалися навколо гарячих розколин, не могли перетнути ворожі ділянки між їхніми самотніми острівцями. Якби в них колись виникли історики й філософи, то кожна культура переконувала б, що вона єдина й неповторна в цілому Всесвіті.

Утім, простір між оазами також не був повністю мертвим; там у значно суворіших умовах жили витриваліші істоти. Часто угорі пропливали аналоги риб — обтічні торпеди, що рухалися за допомогою вертикальних хвостів, а направлялися плавниками вздовж тіла. Деяка подібність до мешканців океанів на Землі була неминучою: оскільки еволюція має схожі інженерні проблеми, то й рішення в чомусь тотожні. Як свідчення цього — дельфін та акула є чимось подібні — навіть майже однакові, хоча вони й з далеких гілок дерева життя.

Проте була й одна дуже відчутна розбіжність між рибами морів Європи та їхніми родичами в земних океанах — перші не мали зябер, бо навряд чи та вода, де вони плавали, містила хоч дещицю кисню. Так само як і в земних створінь, що жили біля геотермальних отворів, їхній метаболізм базувався на сірчастих сполуках, яких сила-силенна поблизу вулкана.

І лише кілька з них мали очі. Крім мерехтливого світіння рідкісних виливів лави, випадків біолюмінесценції від істот, готових спарюватися, або мисливців, що полюють на здобич, то був світ, позбавлений світла.

А ще це приречений світ. Сили, що породили його, були не лише спорадичними та змінними, вони ще й постійно слабшали. Навіть якби еволюція на Європі виробила достатньо розумних істот, вони мали загинути від холоду, що врешті-решт захопить їхнє середовище.

Життя на Європі було поховане між вогнем і кригою.

Розділ 37. Розлучення

— Мені справді шкода, що доводиться приносити таку погану звістку, але Керолайн мене попросила, а ти ж знаєш, як я ставлюся до вас обох.

Не думаю, що це стане для тебе аж такою несподіванкою. Деякі твої фрази протягом останнього року натякали на те, що ти цього побоюєшся… і ти ж пам’ятаєш, як болісно вона сприйняла твій відліт.

Навряд чи в неї хтось є. Якби був, вона б мені сказала… Але рано чи пізно… Керолайн — приваблива молода жінка.

Із Крісом усе гаразд. Звісно, він навіть не підозрює, що відбувається. Його це не травмує. Він надто малий, щоб розуміти, що й до чого, та й діти надзвичайно емоційно… еластичні? — секунду, я гляну до словника, — ага, гнучкі.

Тепер про речі, які можуть здатися тобі менш важливими. Влада досі намагається витлумачити вибух бомби як нещасний випадок, але цьому, звісно, ніхто не вірить. Оскільки більше нічого не відбувається, загальна істерія потроху вщухає; ми почали називати це явище за висловом одного з коментаторів «синдром озирання».

І хтось знайшов поему столітньої давності, яка так точно описує ситуацію, що її вже розібрали на цитати. Вона відсилає нас в останні дні Римської імперії до воріт міста, жителі якого чекають на прибуття варварів. Імператор і сановники вишикувались у своїх найкоштовніших тогах, готові до вітальних промов. Сенат не працює, бо нові господарі не дотримуватимуться ухвалених сьогодні законів.

Аж раптом із-за кордону надходять жахливі новини. Жодних загарбників немає. Вітальний почет знічено розходиться. Повертаючись додому, усі розчаровано бурмочуть: «Що тепер з нами буде? Варвари — то принаймні якесь рішення».

Є лише одна незначна зміна, що її варто внести в цей твір, який називається «Чекаючи на варварів», щоб він уповні відповідав сьогоднішній ситуації. Зараз варвари — це ми. І ми не знаємо, на що очікуємо, але, напевно, воно не з’явилося.

Іще одне. Ти чув, що за кілька днів після того, як та штука зійшла на Землю, померла мати капітана Боумена? Це здається дивним збігом, але персонал будинку для літніх людей, де вона жила останнім часом, твердить, що вона ніколи не виявляла навіть найменшої цікавості до новин, отож звістка не могла її аж так вразити…

Флойд вимкнув запис. Дмитрій правий, для нього це не стало несподіванкою. Та хіба не байдуже — все одно болить.

Проте що він міг удіяти? Відмовившись від місії, як сподівалася Керолайн, він усе життя почувався б винним за невиконаний