Читати книгу - "Друга одіссея"

Тож Джессі Боумен померла. Можливо, її доля — ще одна причина для почуття провини. Він допоміг забрати її єдиного живого сина, і це, очевидно, стало причиною психічного розладу у старої жінки. Йому пригадалася розмова, яку Вальтер Керноу колись розпочав на цю тему:

— Чому ви обрали саме Дейва Боумена? Він завжди здавався мені таким холодним, не сказати непривітним, але щойно він заходив до кімнати, температура неначе падала градусів на 10.

— Це одна з причин, чому ми обрали саме його. Він не мав близьких родинних зв’язків, окрім матері, з якою бачився не надто часто. Тож він був чоловіком, котрого можна послати в тривалу непередбачувану місію.

— Як він став таким?

— Думаю, докладніше вам про це можуть розказати психологи. Я бачив його справу, але то було дуже давно. Там щось написано про померлого брата і батька, який загинув незадовго після того в аварії одного з перших шатлів. Я не мав би вам про це розповідати, але зараз уже однаково.

Це не мало значення, але цікаво. Тепер Флойд майже заздрив Девідові Боумену, який став чоловіком, вільним від емоційних зв’язків із Землею.

Ні, Флойд обманював себе. Навіть коли біль шматував його серце, він відчував до Девіда Боумена не заздрість, а жаль.

Розділ 38. Океанська піна

Остання почвара, яку він бачив перед тим, як покинути океани Європи, була найбільшою. Вона дуже нагадувала дерево баньян, що росте в земних тропіках, десятки стовбурів якого дозволяли одній-єдиній рослині створити цілий ліс, що іноді вкривав сотні квадратних метрів. Один представник цього виду зараз рухався, переходячи з оази в оазу. Якщо це не таке саме створіння зруйнувало «Цянь», то принаймні дуже подібне.

Тепер він знав усе, що хотів знати, чи точніше, що вони хотіли знати. Залишилося відвідати ще один супутник — за секунду під ним розкинувся випалений краєвид Іо.

Усе виявилося таким, як він і очікував. На Іо було вдосталь їжі та енергії, але час для їхньої взаємодії ще не настав. Біля берегів деяких трохи прохолодніших сірчаних озер з’являлися зародки життя, але перш ніж досягти якогось рівня, вони потрапляли до плавильного казана. До того як припливні сили, що палили в печі Іо, втратять свою потужність (а станеться це за мільйони років), біологам нічого робити в цьому обсмаленому стерильному світі.

Він витратив трохи часу на Іо й зовсім не став гаяти його на внутрішні супутники, що оточували примарні кільця Юпітера — лише бліду копію пишноти Сатурна. Найбільший зі світів лежав перед ним; він пізнає його, як не знала й не знатиме жодна людина.

Магнітні промені завдовжки в мільйони кілометрів раптово обернулися вибухом радіохвиль, гейзери наелектризованої плазми ширші, ніж планета Земля, — вони були реальні та чітко видимі йому, як і хмари, що розфарбовували планету, надаючи їй барвистої краси. Він міг розуміти складний механізм їхньої взаємодії, і збагнув, що Юпітер набагато дивовижніший, аніж про нього думали.

Майнувши через серце Великої червоної плями з блискавками й бурями більшими за континенти, він дізнався, чому ця буря триває протягом століть, дарма що вона утворена з газів набагато менш концентрованих, аніж ті, які формують урагани на Землі. Занурившись у спокійніші глибини, він почув, як повіяв легіт водню і побачив замети безбарвних сніжинок, що спускалися з вершин (деякі з них злилися в легесенькі гори вуглеводневої піни). Ця піна була вже досить теплою, щоб перетворитися на рідку воду, але тут не було океанів: це середовище повністю складалося з газів, надто розріджених, а отже не здатних тримати ці океани на собі.

Він шар за шаром проходив крізь хмари, доки не потрапив у царину такої ясності, що навіть людський зір міг оглянути місцевість діаметром у тисячу кілометрів. Це була лише невелика воронка ширшого колообігу Великої червоної плями; і вона зберігала таємницю, про яку люди завжди здогадувались, але ніколи не змогли її довести.

Облямівкою підніжжя плавучих гір піни були міріади маленьких чітко окреслених хмар, усі вони були приблизно однакового розміру й розцяцьковані схожими червоними й коричневими плямами. Вони були маленькими тільки порівняно з нелюдськими масштабами їхнього оточення; найменша з них могла накрити велике місто.

Ці хмари явно були живими істотами, вони неквапливо рухалися вздовж схилів ефемерних гір, паслися на них, мов гігантські вівці, перегукуючись між собою на метровому діапазоні; їхні радіоголоси слабко, але чітко вчувалися на тлі шкварчання самого Юпітера.

Ніби газові балони, вони плавали у вузькій зоні між замерзлим верхогір’ям і розжареними глибинами. Тут ця зона могла вважатися за вузьку, але насправді її ділянки були набагато ширшими, ніж уся біосфера Землі.

Юпітеріанські вівці були не самі. Між ними прудко рухались інші істоти, такі дрібні, що їх легко проґавити. Деякі з них були приблизно такого самого розміру, як земні літаки, і разюче на них схожі. Утім, це були живі істоти: чи то хижаки, чи паразити, чи навіть пастухи.

Перед ним відкрився новий розділ еволюції, такий самий чудернацький, як і той, який він спостерігав на Європі. Ці реактивні торпеди, немов хижаки земних океанів, полювали на величезні газові балони та пожирали їх. Але балони також не були беззахисні: деякі з них огризалися блискавицями й висували пазуристі щупальця, схожі на кілометрові бензопили.

Були тут навіть дивніші форми, що, здається, вирішили скористатися всім потенціалом геометрії — чудернацькі напівпрозорі повітряні змії, тетраедри, сфери, багатокутники, клубки переплутаних стрічок.

Цей гігантський планктон атмосфери Юпітера пристосувався плавати у висхідних сферах, давати приплід, а потім опускалися в глибини, де, спопелившись, перетворювався на нові покоління.

Він досліджував світ у сотню разів більший за Землю, і хоча бачив багато див, ніщо тут не натякало на розум. Радіоголоси гігантських балонів лише попереджали про небезпеку чи виражали страх. Навіть мисливці, від яких можна сподіватися вищого рівня розвитку, були наче акули в океанах Землі — безтямні автомати вбивства.

При всьому своєму неймовірному розмірі та своєрідності, біосфера Юпітера була недорозвиненою. Вона складалася з туману й піни з ніжної, шовковистої речовини завтовшки з папір, що сформувалася з нафтопродуктів завдяки блискавицям у верхніх шарах атмосфери. Лише кілька тамтешніх створінь були густішими, ніж мильні бульбашки — найстрашнішого хижака Юпітера роздер би на