Читати книгу - "Game over, Олександр Юрійович Есаулов"

- Дивися ти… ми тут, як ці… а вони там що? А він тут, ну… я б його…

-Та добре, кинь ти… Вони й так там, напевно, зі штанів вистрибують, щоб устигнути! Скільки часу треба, щоб систему вірусом заразити? Секунда — і все! Спробуй тут устигни… Його б тут зловити, але, бачиш, Рик строго-настрого заборонив. А тут його можна було б запросто!

Васла мовчав.

- Ну, чого мовчиш?

- Рик це… строго-настрого, ну? А ти…

- Васло, фігня це все! Ну що цей глюк нам зробить? Він же цифра! То ми його завалимо, як буйвола на просторах прерій! Дивися… Ти сидиш на ковзанці й стогнеш, наче ногу підвернув. Ну, а йому: дядечко, мовляв, допоможіть до квартири дійти. Він на лід заходить, ти його, лежачи, по ногах — бах! Природно, він падає, як штанга на поміст. Я йому відразу петлю на ноги, а ти ззаду зашморг на шию, щоб занадто не смикався. Ну, а потім руки зв’яжемо і мордою в сніг. Я його вартую, а ти до Рика, на комп’ютер, і в темпі йому лист: «Рику, ми його взяли, лежить мордою в сніг»! Клас?

Кадим навіть замружився від задоволення, так йому сподобалася ця картина.

- А чого це… ну… ти охороняєш? — ображено запитав Васла. — Як по ногах бити, то це… я, а як охороняти, то ти.

- Ну, добре, добре, розберемося. Згоден?

- Ой, Рик, як це… розсердиться!

- Яка різниця, якщо ми глюка візьмемо!

- А Рик…

- Ти що, дрейфиш?

-Я?

- Ну…

- Чого це… Нічого я не дрейфлю…

- Ну і здорово. Мотузку я зараз у Рика в кладовці візьму, я там бачив. Заламаємо його, як німого!

- А Оріг?

- А що Оріг? Навіщо він тобі здався?

- Ну… Ми наче команда.

- Це хто команда? Зрадник цей? Ніяка він нам не команда! Нехай сидить собі біля компа… Чекай, я швидко.

- Добре, — погодився Васла.

За кілька хвилин Кадим повернувся й змовницьки показав на відстовбурчену кишеню.

- Во, скотч приніс, кращим від мотузки буде. А це шнурок для шиї. На, тримай, — він подав Васлі білий взуттєвий шнурок.

Почекали півгодини, уже почало сутеніти, коли нарешті здалеку побачили глюка. Він неквапливо йшов доріжкою, легко й спритно маневруючи на слизькому, трохи присипаному піском тротуарі. Васла знову завагався.

- Чуєш… це, Кадим, а може, усе-таки не того… Рик вилає…

- Засохни! Давай на ковзанку, лежи й стогни.

Васла влігся на холодний лід і голосно застогнав. Кадим, почекавши кілька хвилин, поки глюк наблизиться, кинувся до нього.

- Дядечку, допоможіть, друг ногу підвернув, треба додому довести. Це тут, поруч…

- Ногу підвернув? Це он той?

- Так… Дядечку, йому боляче, допоможіть, будь ласка!

- Звичайно, звичайно, тим більше, що я…

Дядечко не встиг договорити, як Васла щосили вдарив його по ногах. Майнули підошви, і глюк з усього розмаху гепнувся на п’яту точку опори.

- Ой-й-й! — завив глюк.

У Васли здригнулися руки. Як же так, адже глюки не чутливі до болю!

- Чого чекаєш? — крикнув на нього Кадим. Сам він швидко й неакуратно зв’язував ноги скотчем. - Ну! — прикрикнув він на Васлу. Той неохоче накинув на шию глюка шнурок. — Руки! Руки давай, глючило нещасний! — Кадим нахилився до ніг поваленого ворога, надкусив широку стрічку скотча, різким рухом обірвав її й почав так само швидко зв’язувати руки.

- Хулігани… — слабко закричав глюк. — Допоможіть!.. Рятуйте…

- Ти мені тут дурником не прикидайся! Відповідай, де секретна лабораторія?

- Рятуйте! — продовжував кричати голосом, який набирав силу, глюк. — Наркомани грабують!

- Кадиме, щось тут не так, — непевно сказав Васла. — Чого б це глюку це… ну… кричати?

Кадим теж утратив колишню впевненість, бачачи, як повалений ними чоловік починає кричати все голосніше й голосніше.

- Дядечку, а ви хто? — нарешті запитав він.

- Викрадачі! Міліція!! Рятуйте!!! — не на жарт розійшовся чоловік.

- Та замовкніть ви, нарешті! Ніякі ми не викрадачі, ми бандита ловимо!

- Бандита! Що? Якого бандита? Я лікар з районної поліклініки, який я вам бандит? Розв’яжіть негайно! Хулігани! Я вас зараз у міліцію здам!

- Так, дядечку, ми вас зараз розв’яжемо, а ви перестаньте кричати, будь ласка.

- Припинити? Та я вам зараз так по шиї накостиляю! Обом!

- Чуєш… Кадим… це… А чого нам його розв’язувати? Розв’яжемо, а він це… по шиї нам… Та ще й у міліцію… Навіщо це нам, га?

- Твоя правда, нехай до ранку відпочиває!

Хлопчаки піднялися з льоду.

- Агов, ви чого? Я ж тут запалення легенів запросто підхоплю.

- А кричати більше не будете?

- І це… у міліцію?

- Добре вже, не буду…

- Ви вже вибачте нас, помилка трапилася. Ми, правда, тут одного бандита ловимо. Темно, ось трохи й помилилися.

- Та добре, добре вже, — буркотливо погодився лікар, — тільки так можна й струс мозку одержати на додачу до запалення легенів.

Він нарешті підвівся з льоду, обтрусився і на прощання уже зовсім миролюбно, сказав:

- Про бандитів треба в міліцію заявляти, а не нападати на чесних громадян.

- Спасибі, дядечку, ми так і зробимо.

- Отож…

- Рик би, напевно, це… помер зі сміху…

- Тихо!

-Що?

- Он він!

-Хто?

- Глюк!

- Знову?

- Заткнися! Лягай давай!

- Куди?

- На лід, балда така!

- Та ти що? Мало одного лікаря?

- Лягай і стогни!

Опиратися було пізно. Кадим уже біг до постаті, яка наближалася практично в повній темряві.

-Дядечку, допоможіть, друг упав, напевно, ногу зламав. Треба додому довести. Будь ласка…

Для певності Кадим навіть сльозу в голосі підпустив.