Читати книгу - "Пісня Соломона"

проживання. Сама Пілат не хотіла постійної роботи в місті. Всі її зустрічі з неграми — підприємцями й торговцями в цих містечках Середнього Заходу, були прикрі. Дружинам цих ділових людей не подобалися її розколихані, нічим не стримувані груди під одягом, й вони казали це дівчині в очі. Чоловіки ж бачили немало обірваних негренят, однак Пілат досягла вже такого віку, що через неї могли вскочити в халепу. Зрештою, їй праглося мандрувати.

Кінець кінцем її взяли з собою якісь збирачі-політники. Йшли додому, зупинялися то тут то там на якийсь тиждень, де лиш могли знайти заробіток. І знову Пілат пішла з чоловіком до ліжка, і знову її вигнали. Ось тільки цього разу не було ввічливого твердого наказу, не було й щедрої пайки заробленого. Ці люди просто покинули дівчину одного дня, вирушили, коли вона купувала нитки в місті. Повернувшись до табору, застала згасле вогнище, мішечок з камінцями та спертий на дерево підручник географії. Прихопили з собою навіть її цинковий кухлик.

Пілат зосталася з шістьма мідними пенні, п’ятьма камінцями, підручником географії та двома шпульками грубих чорних ниток N 30. Тепер, і то негайно, слід було вирішувати: чи добиратися до Віргінії, чи осісти в місті, де, мабуть, доведеться носити взуття. Вибір випав на друге, аби було легше здійснити перше. З усіма своїми пожитками вона повернулася до містечка. Тут чорношкірі жінки працювали переважно у двох закладах: у пральні та в готелі — чи то пак борделі — по той бік вулиці. Пілат вибрала пральню. Увійшовши, спитала трьох дівчат з руками по лікті у воді:

— Чи можна тут переночувати?

— Тут нікого не впускають на ніч.

— Я знаю. То можна чи не можна?

Вони знизали плечима. Наступного ранку Пілат найняли пралею за десять центів на день. Тут вона працювала, харчувалася, ночувала й заощаджувала центик до центика. Її мозолясті по роках праці на полі руки тепер розм’якли в милинах. Поки на них не наросла інакша, хоч і така сама тверда та шорстка шкіра пралі, пучки обдиралися від прання й викручування й пускали кров у балії. Якось Пілат мало не зіпсувала цілий жмут простирал, та дівчата виручили її — виполоскали їх іще раз.

Одного дня впав їй в око поїзд, що, пихкаючи, сунув із міста.

— Куди він їде? — спитала Пілат.

— На південь, — відповіли дівчата.

— Скільки коштує квиток?

— Це товарняк, — засміялися вони. — Тільки два пасажирські вагони, і чорношкірим туди зась.

— А що робити чорношкірим, коли їм треба кудись добратися?

— Вважається, що їм нікуди не треба добиратися. Негри Ідуть возом. Спитай у платній стайні, коли буде наступний фургон. Конюхи завжди наперед знають, коли хтось має від’їжджати.

Пілат так і зробила. Наприкінці жовтня, ще перед холодами, вирушила до Західної Віргінії. Недалекий світ, якщо вірити підручнику географії. Приїхавши на місце, дівчина усвідомила, що не знає, в якій частині штату шукати родичів. Тут було дуже багато негрів, більше, ніж вона досі побачила. З ними Пілат полегшало, й цю полегшу вона відчувала все своє життя.

Коли Пілат питали, як її звати, вона завжди подавала лише ім’я. Прізвище різало людям вуха. А тепер змушена була розпитувати, чи хто знає родину Дедів. Люди супилися й відказували: «Та ні, не доводилося таких знати».

У вірґінському містечку Калпепері Пілат влаштувалася прати білизну в готелі. Там вона дізналася, що на острові, неподалік морського берега, є поселення фермерів-негрів. Вони вирощують овочі, тримають худобу, женуть віскі й торгують тютюном. Шановані іншими неграми, самодостатні, остров’яни неохоче водяться з ними. Дістатися острова можна лише на човні. У неділю Пілат вмовила перевізника доправити її туди, коли скінчить роботу.

— А нащо тобі туди? — спитав він.

— Хочу там працювати.

— Там не попрацюєш.

— Чому?

— Бо ті люди тримаються вкупі й не приймають чужих.

— Перевези мене. Я заплачу.

— Скільки даси?

— П’ять центів.

— Боже пресвятий! Вже їдемо. Будемо там о пів на десяту.

На острові було зо тридцять родин. Пілат запевнила, що не боїться роботи. Сказала також, що їй не до вподоби жити на материку, в місті, де не дають волі. Її прийняли. Три місяці вона копала, орала, садила, рибалила й допомагала гнати віскі. Одного слід було остерігатися — показувати живіт. Уже шістнадцятирічна, вибрала собі коханця з однієї тамтешньої сім’ї й подбала, щоб він ніколи не бачив при світлі її живота. Пілат постаралася завагітніти і, на превеликий подив остров’янок, твердо впевнених, що їхні чоловіки найбажаніші на світі, — тим-то й там одружувалися переважно поміж собою, — відмовилася вийти за молодика, хоч він її дуже хотів. Боялася, що не вдасться вічно ховати своє черево від чоловіка. Побачивши гладеньку шкіру, він повівся б, як і всі інші. Люди чудувалися з її рішення. Добре, що ніхто її не проганяв. Оберігали Пілат, давали їй тим легшу роботу, чим ближче було до пологів. Коли родилася дівчинка, дві повитухи були надто зайняті тим, що діялося між ногами, щоб звернути увагу на гладенький, як м’яч, породіллин живіт.

Перш за все положниця подивилася, чи має новонароджена пупок, і втішилася, побачивши його. Знаючи, як їй давали ім’я, носячи папірчик з ним у дармовисі, Пілат, коли минуло дев’ять днів, попросила одну жінку принести Біблію. Їй сказали, що на острові є збірник гимнів, але Біблії немає. Щоб піти на службу Божу, доводилося переправитися на материк.

— Чи не порадите мені якогось гарного імени, що є в Біблії? — спитала Пілат.

— Ой, та їх безліч, — відповіли їй і назвали зо два десятки імен, з яких молода мама вибрала Ребекку та скоротила до Реби.

Одразу після пологів до Пілат прийшов її тато. Народивши дитину, вона була сумна, пригнічена й самотня. Ребиному батькові заборонили відвідувати породіллю, поки вона ще «не зцілилася», тож довелося перебути години похмурої самоти, крім радісних — у забавах з немовлям. Дуже виразно тато сказав: «Співай, співай, — а тоді сперся на підвіконня й попередив: — Ти не смієш відійти й покинути тіло».

Пілат зрозуміла все. Спів, який у неї був пречудовий, тут же розігнав смуток. Тато звелів їй повернутися до Пенсильванії й забрати останки чоловіка, якого вони з Мейконом убили. І не важило, що Пілат ані пальцем не торкнула жертви. Сестра стала братовою співучасницею, бо тоді вони ще були одним тілом і душею.

Коли Ребі минуло півроку, Пілат