Читати книгу - "Ініціація"

Згадав про своїх курей, аж прикрість під горло: стільки часу на бабцю згаяв, а міг би вже з пару мішків кукурудзи назбирати. Перемкнув швидкість з першої одразу на четверту, забігав: торби на підлогу, пилюку зі столу змахнув, чашку з чаєм поряд із жінкою на стіл поставив.

— Нічого, призвичаїтеся. Електрика в хаті є, а то головне. Як змерзнете, плитку ввімкніть, а грубку самі не топіть, бо у вас точно досвіду нема, ще вчадієте. Як холодніше стане, навчу, як із грубкою управлятися. А зараз краще з паперами своїми розберіться. Я їх на стіл кладу. Бачите? Чи сховайте кудись подалі. І як допомога потрібна буде — не соромтеся, стукайте до мене. Моя хата в кінці вулиці. Не переплутаєте! На інших подвір’ях усе бур’яном поросло, а на моєму і кури квокчуть, і кози мекають, і кінь копитом б’є. Заходьте! Вип’ємо по чарочці за сусідство, — проторохтів, наче іспит на швидкомовність складав, і гайда по кукурудзу.

Та всередині муляло, не відпускало. Пізно ввечері, коли тільки осінні зорі ще нагадували про літнє тепло, перед вечерею, яку моторний Валєрчик шкварив на кухні, Павло вийшов на подвір’я з цигаркою, та чогось не сів, як зазвичай, на лаву біля ґанку, а попхався на вулицю Механізаторів. Зиркнув у бік Оверкової хати, а в ній темно.

— Якого біса?

Цигарку запалив, пішов до обійстя, посеред якого при дні стара жінка стовбичила. Якого біса в хаті темно? У двері — стук. Тиша. Смикнув: не зачинені. Увійшов, намацав вмикач, клацнув і ледь не виматюкався від прикрощів: стара жінка так і скніла на лаві, наче хто її зачарував отак сидіти каменем. Стискала в руках шкіряну сумку, дивилася недвижним поглядом у підлогу. На столі папери, повна чашка холодного чаю. І не торкалася?

— Наталю Іванівно…

І сто думок: а нащо отак сидіти без світла, хай би лампочка світила, бо при світлі можна і поприбирати, і поїсти, увімкнути електричну плитку, щоби та тепла дала.

Ближче підійшов, поряд присів:

— А я чого прийшов? У гості вас хочу запросити. Ми з сином саме вечеряти збираємося. Хочемо, аби ви нам компанію склали, бо це ж неподобство і гріх, щоби із новою сусідкою не познайомитися ближче. Скажіть?

Старенька — ані пари з вуст. Дивилася в підлогу, стискала сумку сухими рученятами. А Павло ж курсів з ефективної комунікації в екстремальних випадках не закінчував. Бозна, які слова в таких випадках людей до тями повертають. Матюкнувся тихо. Підвівся. Згадав, як рідну мамцю до себе перевозив.

— Значить так! — гримнув незлобливо. — Давайте! Вставайте вже й ходімо, бо похолоне все, поки ми з вами тут церемонії розводитимемо!

Стареньку за сухі рученята взяв, а вони холодні, аж лід. Павлові — гаряче в голову. За плечі жінку припідняв, на ноги поставив.

— І не пручайтеся мені! Не знаю, як у вас, а в нас тут свої правила: найперше — випити з сусідами, потеревенити про життя. Отак!

Жінка тільки хитнула головою розгублено, притисла сумку до грудей, пішла до дверей, а метикуватий Перегуда підхопив зі столу папери, запхав за пазуху: не варто важливі документи в порожній хаті лишати, бо як злодюжка не вкраде, так миші погризуть. Тим паче, що угода про купівлю Оверкової нерухомості наразі лишалися єдиним поясненням несподіваної появи на хуторі старої жінки, бо, судячи з усього, паспорта Наталя Іванівна Костомарова так і не віднайшла.

Про паспорт і запитав стареньку, коли вже всілися за стіл і Валєрчик поставив перед гостею таріль із домашнім рагу: парувало-вабило. Мовляв, добре б знайти паспорт, бо, куди не поткнись, усюди паспорт питають. І київська адреса гості в паспорті мала б значитися, бо поки що, крім бабиних слів, немає у них документального підтвердження того, що Наталя Іванівна до цього дня проживала в столиці.

Гостя на те усміхнулася по-дитячому наївно.

— Нащо ж мені брехати? Я б не змогла. Не навчена, — відказала просто. — А як вам того замало, у сусідів моїх попитайте.

— Я б краще паспорт ваш погортав, — не здавався Перегуда. — Як ви гадаєте, де він? Раз у сумці нема, то, може, вдома залишили? У Києві?

Жінка глянула на Павла — ясно-ясно.

— У вас є де руки помити? — спитала. — Чи ви з брудними руками за стіл сідаєте?

Валєрчик тільки й усміхнувся. Витер руки об штани, підхопився, рушника прихопив, повів гостю на кухню, а Перегуда за столом лишився: їв, все думав, як би бабцю вже так розговорити, аби згадала все, що з нею трапилося. І вже плани: міг би приглянути за старою в обмін на Оверкову хату разом із землею чи, приміром, забрати собі все, що старій не потрібно, а натомість козячим молоком її хронічно пригощати. Варіантів безліч, та спочатку треба зрозуміти справжній бабин статус. Уже приготувався влаштувати гості прискіпливий допит, та після напруженої мовчазної вечері, коли Валєрчик поставив перед гостею чашку з чаєм, вона раптом видихнула тужливо, нахилила голову на плече і заснула просто за столом.

Отак.

— Що робитимемо? — спитав син Перегуду, коли по черзі помацали бабусин зап’ясток і пересвідчилися: не померла, хвала Богові, заснула.

— Постели їй, Валєрчику, в кімнаті, де твоя бабця покійна жила, — наказав Павло. — Хай виспиться бідаха, та й нам уже час. Завтра зранку втямимо, що далі робити.

І поки син порався з ковдрами-простирадлами, все дивився на спокійне уві сні лице незнайомої старої жінки, одного зрозуміти не міг: нащо він усе те робить?

— Хтозна! — підвівся, обережно взяв на руки легеньку суху бабцю, поніс до кімнати, де його стара мати свого часу сконала. Виходить, не просто так ніяк не знаходив часу, аби переобладнати спорожнілу кімнатку під майстерню: викинути материне лахміття, старі книжки, альбоми, ікони, плетені материними руками доріжки. Виходить, не просто так.

Поклав стару жінку на простецький дерев’яний тапчан, на якому мама спала-спала, та одного ранку вже не прокинулася, зітхнув. Ковдрою гостю прикрив, сумні думки в голову: хтозна, яка старість на нього чекає?

— Тільки дурний про таке думає! — сам собі провів оперативну психотерапію, пішов на ґанок курити. Ранок прийде — розбереться зі старою, а зараз тютюну насмокчеться і спати завалиться. Отакий план.

Та на ранок земля вкрилася білим простирадлом нічних заморозків, і, може,