Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Літо
Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання в ріках — від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці в горах. Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Синатра. Або якісь фрагменти з фільму «Якось в Америці». Або наші хлопці біля турніка, на плесі, в довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від сонця в не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того що вона гарна і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо — крім всього іншого — її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.
Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері у Читі. Вона тутешня (принаймні в другому поколінні, бо в Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже всі — діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець — спецпоселенець. У десять років його разом з мамою привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти безліч зусиль, щоб вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться в російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників вже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за вбивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бренькає на гітарі, допомагає мамі в домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися в спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться так, що він знову опиниться на рідній лагідній Україні.
Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому що літо. Вони на сонці, у воді, вони в глибині літа. А літо всесильне.
Переважно за тим, що сталося влітку, впізнаються роки. Але дивна річ — саме літо рокам не належить. Всі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати — просто літо.
Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року в Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував у дитинстві, в юності, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися в різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.
Далеко від політики
Один з моїх досить віддалених у крові і часі, але дуже тісно вплетених у життя сім’ї родичів постійно пам’ятав найважливішу життєву мамину настанову. Ніколи не пхайся до політики — так заповідала мама. Вуйко Осип народився в Маріямполі. Тато був мельником і українцем. Мама — полькою і римо- католичкою. В тому містечку це було нормально і попри те, що певним чином стосувалося політики, вирішувалося дуже просто. Хлопці йшли за татом, дівчата — за мамою, в одній сім’ї співіснували дві конфесії, дві національності, дві історії…
Осип пхатися до політики не хотів і почав студіювати медицину, як щось найнейтральніше і найуніверсальніше. Був студентом у Львові, коли почалася Перша світова війна. Далі — жодної політики, бо політикою стало все. Навіть лікарі перестали бути просто лікарями, бо хоча б раз допомагали тим чи іншим, не тим кому слід, лікарські вчинки втратили етичну стерильність, набули ознак світоглядного вибору, що однозначно перетворювалося на чисту політику.
Вуйко Осип став офіцером Української Галицької Армії. Офіцером-медиком, служив на одному із зунрівських потягів-шпиталів. Мав кілька відзнак. Після українсько-польської війни був інтернований у спецтабір. Медичні студії мусив закінчувати в Празі. Повернувшись врешті до Станиславова, повинен був відбути принизливий екзамен, котрий польська держава вигадала для підтвердження непольських дипломів. Але він знав, що мусить бути поза політикою. Почав удало практикувати. Витримував тиск польських колег як конкурент-українець. Брав участь у житті української фахової організації (в 1939 році це виявилося дуже поважним політичним злочином), важко працював. До власного будинку доробився в 1938 році. Невдовзі той перестав бути власним, ще й додав звинувачень. Щоб якось виправдатися — хоч насправді вибору не було, — в 1944-му він здав гроші на побудову одного радянського танка, що було немало.
Однак у 1945-му його арештували. Якось дуже підступно. Прийшли вночі, кликали до породіллі, він не відмовився, взяв усе причандалля…
Впродовж тюремного року він, здається, так і не зрозумів, що відбувається. Перебував у камерах політичної поліції, ніколи не маючи до політики жодного стосунку, уникаючи її кожного дня. Правдоподібно, він справді так тримався маминого заповіту, що цілковито не міг бути потрібним у жодній комбінації. Через рік його так само несподівано відпустили. Згодом він навіть не підпадав під категорію репресованого.
Хоча впродовж наступного десятиліття вуйко Осип жодного разу не вийшов з дому. Може, саме так має
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», після закриття браузера.
