Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хоча ця ностальгія не така вже й безневинна. Вона безпосередньо пов’язана із жадобою і потребою власності. Пам’ять без претензій — єдиний порятунок від ностальгії. Бо попри всю її величність жити поруч з нею практично неможливо. Біль перетворюється на мучівний біль. Мучівний біль стає приємністю і примітивним способом самоідентифікації. Повернення неможливе.
Ностальгію потрібно перетворити в гарну історію. Хай вона просто лагідно кусає руку, як то вміють робити мудрі пси. Хай терпнуть уночі неправильно зігнуті руки і ноги. Хай приємною несподіванкою буде кожна зміна пір року…
А пам’ять не обов’язково має бути болючою. І цілком може не стосуватися жодного повернення.
Не кричи: «Вовки!»
Кілька років тому вони ще жили на одному з найгарніших карпатських хребтів. У старезній справжній гражді. Батькам було трохи за сорок. Мали трьох дітей. Старша донька вже пішла десь у доли до мужа і вродила першого внука. Середущий був у війську. Наймолодша жила зі старими. Ходила до останнього класу середньої школи. Слово «ходила» має тут особливе значення. Зі своєї високої гори вона щодня сходила майже десять кілометрів. Зворотній шлях був легшим — бо догори, але довшим — бо догори.
Вони жили так, ніби іншого світу нема. Все робили собі самі. Мали свою полонину, свою гражду, свої коні, своє сіно. Збоку — трохи свого лісу. Свої сани, якими вниз і вгору можна їздити тільки по траві. Слизькості снігу коні не витримають, навіть якщо підпирати їхні груди своїми плечима (це вниз) чи впиратися руками в стегна, недалеко від підкутих залізом копит (коли догори). Вони постійно мали якусь роботу. Пасти коней і овець, доїти корів, робити будз, молоти його з сіллю на бринзу, садити, підгортати, вибирати горіхоподібну бульбу, рубати дрова, палити у печі…
По тому сиділи і напотемки лущили фасолю. Донька або ткала ліжники на стародавньому верстаті в кімнаті з дзеркалом, обставленим порожніми пуделками від популярних парфумів, або їздила на коні, обзираючи принагідно маржину. Взимку їх замітало снігом багатометровими завалами. Дощі заливали подвір’я. Блискавки били довкола вітрів, а вітри зносили блискавки поза хату. Палилося в печі навіть у спеку, бо треба варити кулешу. Кукурудзянку, цукор, горілку, муку, папіроси варто було принести з долини завчасу, заки не сніг по груди. Теплу воду на цілу балію грілося так довго, що купатися хотілося не надто часто. Вітер і мороз, різка зміна температури від двору до печі випалили їхні лиця і перепалили їхні руки.
Вони мали цілий світ. І найбільше не хотіли не могти бачити щодня свої любі гори.
Найбільше мене дивувало те, що їм ніколи не було нудно. Що вони ніколи не змучувалися говорити ніжно одне з одним. І щодня могли розказати собі щось нового і цікавого.
Вони були незламними й беззахисними. Незламними в своєму світі. Беззахисними, якби довелося зіткнутися з чимось таким випадково брудним, що нами сприймається як норма.
Вони жили в умовах, які європейські спостерігачі визнали б екстремальними і непридатними для гідного життя. Але ж вони самі були настільки гідними, що…
Я питав у них про їхні труднощі і клопоти. Вони надто довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті — змушені щось відповісти — сказали: «Лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого».
Тоді вони ще не знали, що цілу їхню полонину хочуть викупити за дуже велику винагороду.
Заки зайшла ніч…
Багато років тому я заколисував на ніч дітей на руках. Тоді це ще не вважалося неправильним. Щось співав, намагаючись, щоб і голос, і резонанс у грудній клітці, і мотив пісні були снодійними. Маленьке пригорнене тіло обманути неможливо. Щоб воно заспокоїлося, треба самому бути абсолютно спокійним. А молодому татові так часто йшлося про те, щоб сини заснули, а він міг би піти кудись до товариства. Серцева аритмія цього очікування збуджувала втомлених денними враженнями дітей, не давала їм спокою, відтягала момент засинання, ще більше напружуючи неспокій тата.
Тоді я вдавався до останнього аргументу. Співав сумну пісню про те, як вітер березу зломив, як сарну підстрелив стрілець, як метелик поранений млів, як боротися з смертю було вже неміч, одначе боролась, заки зайшла ніч, як на світі у кожного сонце своє, як любенько живеться, як сонечко є, як згасне те сонце, як жити дарма… Я ставав спокійний. Діти спали. Я йшов туди, куди вже не конче було йти, і думав про те, що ще трохи пожити на думці було і, може, пожив би, та сонце зайшло…
Не міг навіть припустити, що життя захищає себе аж так, настільки сильно тримаючись того пучка сонячного світла, яке до останку робить нежиття невидимим. Ніколи не думав, що компрес пам’яті має таку ж гоїльну здатність, як і сни, в яких просто неможливо дійти до відчуття смерті.
Бо чому замість сухих губ, закочених очей, скручених пальців, спочених лиць, затиснутих щелеп, збитого дихання, гарячі і холоду тіл, стогонів, вигуків і проговорених марень, замість конвульсій і нерухомості, напруження й безвольності м’язів, безміру поглядів, у яких можна побачити будь-що, замість розпанаханих тіл, з яких відходили рідини і душа, я пригадую щось зовсім інше? Щось таке, що було поруч з найдорожчими смертями, але вже не мало з ними нічого спільного. Якісь незбагненні фрагменти — якісь сині вересневі небá, осіннє тепло, лямпа на нічному ґанку, чиїсь ребра під тонкою брудною суконкою, квітневий сніг, довгі білі коридори, холодна горілка з цитриновим соком, листя велетенського явора, що опало все разом за одну годину, нарцисові поля, верхні полиці перегрітих загальних вагонів, жовта піна пилку на квітневих калабанях, поспішна сигарета в лікарняному ліфті, різні чаї, різні запахи, конюшина і шипшина, блискуче і тверде листя в буковому лісі, подряпані ожинами плечі, сушені на блясі грушки (щось підозріло багато рослинних спогадів)…
А по тому здивували діти, зробивши всі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади і усвідомлення
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», після закриття браузера.