Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Тембо, — сказав М'Кола.

То був послід слонів, які щойно перейшли дорогу, і було видно, як він парує в прохолодному вечірньому повітрі. А невдовзі ми дісталися до табору.

Удосвіта я встав і поїхав на інший солонець. Добувшись туди через ліс, ми застали там самця куду; він кинувся навтіки з голосним гавкотом, схожим на собачий, тільки більш високим і горловим, втікав він спершу нечутно, а потім з тріском ламаючи кущі, коли відбіг досить далеко, і тільки ми його й бачили. ^о солонцю важко було підійти непомітно. Його звідусіль обступали дерева, тож дичина ніби сама сиділа в засідці, а нам доводилось підбиратись до неї відкритою місциною. Єдиний вихід — підповзти поодинці, але й тоді стріляти далі, ніж за двадцята ярдів, заважало густе гілля. Звісно, всередині цієї смуги дерев місце для засідки чудове: дичина, щоб дістатись до солонцю будь-звідки, мала пройти по відкритій місцині ярдів двадцять п'ять. Та хоч ми просиділи там до одинадцятої години, жоден куду так і не з'явився. Ми ретельно розрівняли ногами землю на солонці, щоб бачити нові сліди, коли повернемось сюди, і пройшли назад дві милі до дороги. Як дичина, куду навчились приходити на солонець тільки поночі й іти геть удосвіта. Один самець загаявся, і ми злякали його, тож це тільки погіршило нам справу.

Минав десятий день, як ми полювали на великих куду, а я ще жодного разу не бачив дорослого самця. Нам залишались іще три дні, бо з півдня, з Родезії, чимраз ближче насувалися дощі,

І, щоб не пережидати їх тут, треба було дістатись бодай до Хан-дені, перш ніж вони почнуться. Ми вирішили, що пробудемо тут до сімнадцятого лютого. Тепер щоранку минала година або й більше, поки прояснялось затягнуте кудлатими хмарами небо, і ми відчували наближення дощів, їхнє неухильно розмірене посування на північ так певно, наче стежили за ними по карті.

Полювати на дичину, якої давно жадаєш, яку всіляко силкуєшся перехитрити, гарно тоді, коли — хоч і вертаєш щовечора з порожніми руками — ти гориш мисливським завзяттям, коли знаєш, що все ще попереду, що рано чи пізно тобі неодмінно поталанить і ти досягнеш бажаної мети. І зовсім нікуди не годиться, коли в тебе обмаль часу і ти знаєш, — якщо не вполюєш куду зараз, то, може, і не вполюєш зовсім, ба навіть не побачиш. То вже не полювання. Тут мисливець нагадує тих хлопців, що їх батьки посилають на два роки до Парижа, щоб вони за цей час стали відомими письменниками або художниками; після чого, нічим не прославившись, хлопці повертаються додому й беруться за батьківське ремесло. Полювання існує, поки на світі ё мисливці і водиться якась дичина, як ото й мистецтво живопису — поки живуть художники і є фарби та полотно, як і література — поки живуть письменники, є олівець, папір, чорнило чи друкарська машинка, поки письменник має про що писати і знає, що буде дурнем — і таки стане дурнем, — якщо не писатиме. Та хоч там як, а нас настигла негода, звичайна о цій порі року, та й грошей залишалось обмаль, тож те, що мало б приносити мені неабияку втіху щодня — байдуже, вполював би я щось чи ні — силою обставин обернулось у найприкрішу річ у житті— необхідність робити щось за куди коротший, ніж потрібно, час. Сьогодні я встав за дві години до світанку, свідомий того, що в нас лишається тільки три дні, тож, під'їжджаючи десь під, обід до табору, я добряче нервував. А там, за столом під кухон-’ ним навісом, сидів Кандіскі у своїх тірольських штанях і без угаву просторікував. Я вже був зовсім забув про нього.

— Хелло! Хелло! — привітався він. — Не пощастило? Знов без нічого? То де ж ваш куду?

— Гавкнув раз і втік, — відповів я. — Добрий день, мала.

Вона всміхнулась. Вона потерпала за мене. Удвох із Джексоном вони від самого досвітку прислухались, чи не лясне постріл. Дослухались навіть тоді, коли прибув наш гість, слухали, читаючи, і весь час, поки теревенив Кандіскі.

— І ви його не застрелили?

— Ні. Бо тільки його й бачили.

Я помітив, що Старий, як ми прозвали Джексона, теж непокоїться і сидить як на голках.

Певно, його вже втомила ота безугавна балаканина.

'—: Випийте пива, полковнику, — мовив він до мене.

— Одного ми сполохали, — вів я далі.— Але стріляти було нерозважно. Там сила слідів. Та більше не з'явився жоден. Вітер підвів. Хай скажуть провідники. — ^

— Як я вже казав полковникові Філіпсу, — озвався Кандіскі, вмощуючи зручніше своє обтягнуте шкіряними шортами озаддя і кладучи дебелу й голу волохату ногу на другу, — вам аж ніяк не можна затримуватись тут. Зрозумійте: наближаються дощі. Коли вони почнутьсяі то смугу в дванадцять миль довкола годі буде перейти. Сидіти тут не можна.

— Так, він казав це, — підтвердив Старий. — До речі, називайте мене «містер». У нас ці військові звання замість прізвиськ.

І не ображайтесь на нас, якщо ви сам полковник. — І повернувся до мене: — Нехай вони западуться, ці солонці. Киньте їздити на них, і ви відразу вполюєте куду.

— Атож, це — марне діло, — погодився я. — Тільки сподіваєшся, що от-от щось уполюєш.

— Пополюйте на пагорбах.

— Гаразд, пополюю, Старий.

— Далися вам ті куду, — сказав Кандіскі.— Не беріть цього-так близько до серця. Подумаєш — куду! Та за рік їх можна вбити штук двадцять.

— Тільки не кажіть такого при мисливській інспекції,— зауважив Старий.

— Ви мене не так зрозуміли, — сказав Кандіскі.— Я тільки мав на увазі, що за рік це можна зробити. Звичайно, ніхто не захоче робити такого.

— Безумовно, — погодився Старий. — Житель країни куду міг би це зробити. Адже великі антилопи цієї породи зустрічаються найчастіше саме тут. Але якраз коли вам потрібні куду, їх немає.

— Як бачите, я не мисливець, — сказав Кандіскі.— Чому б вам натомість не зацікавитись життям тубільців?

— А нас воно якраз цікавйть, — запевнила його моя дружина.

— Тубільці тут справді цікаві. Ось послухайте… — І Кандіскі став щось жваво розповідати їм.

— Уся біда в тім, — сказав я Старому, — що коли я полюю на пагорбах, мене не полишає думка, що ці бестії внизу,