Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

хід, він здавався навіть щирим і скромним. Скандалу уникнуто чи все-таки ні? Декому здавалося, що вона заходить надто далеко у своїх відвертих претензіях на бездоганність, коли згадати справжній стан речей. Про нього весь час нагадували пастори двору-табору: обоє, і король, і пані де Ліанкур, одружені, тож це подвійне перелюбство, спокуса для світу й зневага віри. Цього разу пастори піднесли голос і кричали: «Єзавель!» — тоді як прелати мовчали. «Єзавель!»— казали пастори, немовби дружину іудейського царя Ахава, що навертала його до віри в свого вітчизняного бога Ваала, можна було рівняти з католичкою — приятелькою короля Франції. Правда, пророк Ілія переслідував Єзавель, аж поки її зжерли собаки, зоставивши тільки голову, ступні та руки по зап'ясток. Пророк слушно провістив їй таке. А от пастори могли й помилятися; вони показали себе занадто суворими і вже через це — не дуже мудрими. Вони настрахали жінку й розвіяли її добрі наміри.

Зате від священиків своєї церкви кохана короля чула тільки добросерді напучення, хоча вони й не подавали їй надій на шлюб із вінценосцем: так далеко справи ще не зайшли. Поки що навіть розлучення пані д'Естре зі своїм чоловіком було ще дуже непевним ділом, то як же міг би обережний церковний дипломат, що не хоче зіпсувати всього, згадувати про одруження короля. Навіть про його перехід у католицтво, хоча все наче прямувало до цього й хоч як видимо ця переміна наближалась, прелати в розмовах з Габрієллю не згадували. Для Габрієлі це було наукою, і вона її зрозуміла. В години інтимних зустрічей Анрі не чув від неї жодного нашіптування про перехід у її віру. Одначе своїх слуг-протестантів вона тихенько позвільняла — на пораду тітки, пані де Сурді, що не втрачала пильності.

Пастор ла Фей був старий добросердий чоловік, що колись чукикав Анрі на колінах. Він і наважився поговори з королем. Саме ла Фей міг собі це дозволити, бо не був святенником чи непохитним сторожем доброчесності. Він визнавав, що спасіння душі може досягти і протестант, і католик:

— Я незабаром стану перед ликом божим. Та якби я був католиком і мене покликано до бога з-посеред меси, а не з посеред проповіді, як я сподіваюсь, то господь у своїм небеснім чертозі не відвернув би від мене ока свого.

Пастор сидів, а король ходив перед ним по кімнаті туди й сюди.

— Кажіть далі, пане пасторе! Ви ж не Габрієль Дамур, вогненний меч — не ваша зброя.

— Величносте! Ви повертаєте на гірше. Не вводьте в спокусу своїх одновірців, дозволяючи силоміць вирвати себе з лона церкви!

— Коли я послухаюсь вашої поради, то скоро не стане ні короля, ні королівства, — відказав Анрі.

Пастор зневажливо махнув рукою.

— Мирські балачки, — сказав він байдуже, як про щось таке, від чого треба відмахнутись. — Король почуває, що йому загрожує ніж, коли він зостанеться у своїй вірі. Та коли він зречеться її, тоді нам, гугенотам, не буде забезпечено ні свободи віровизнання, ні навіть життя.

— Подбайте самі про свою безпеку, — мимохіть сказав Анрі, але, засоромившись цих слів, вигукнув палко: — Я бажаю миру всім своїм підданим, а собі самому — душевного спокою.

Пастор повторив:

— Душевного спокою… — Повільно, з притиском: — Це вже не мирські балачки, так говоримо тільки ми. Величносте! Після вашого зречення ви вже не зможете з легким серцем і просто, просто й без страху стояти перед народом, який любив вас, — а тому вас любив і господь. Ви були добрі — бо ні в чому не завинили, і веселі — бо нікого не зрадили. А після цього… Величносте! Після цього ви вже не будете надією.

Слушні були ці слова чи хибні — мабуть, і те, й друге водночас, — але вимовлені були вони з усією вагою духовної відповідальності, і король поблід. Старому охоронцеві його дитячих літ нестерпне було це видовище, і він квапливо прошепотів:

— Але ви не можете інакше.

Він хотів підвестися, аби показати, що його устами промовляє вже не віра, а тільки смиренна людина. Та король наказав йому сидіти, а сам і далі міряв кімнату великими кроками.

— Далі! — зажадав він і спитав — чи, власне, подумав уголос: — Хіба в мене тепер інші хиби й інші чесноти?

— Вони ті самі,— відказав ла Фей, — але з літами набувають іншого сенсу.

Король:

— І я вже не маю права бути щасливим?

Пастор, похитавши головою:

— Ви, звісно, вважаєте себе щасливим. Та колись бог давав нам щастя безгріховне. А тепер вам доведеться зазнати багатьох кривд і самому завдати ще тяжчих — заради своєї любої владарки.

— Моєї любої владарки… — повторив Анрі, бо він справді називав її так. — Що ж лихе може мене спіткати через неї?

— Величносте! Зустріньте сміло все, що неминуче. Іди з миром!

Як це розуміти? Королю вже надокучили випади та загадки старого; він покинув кімнату й вийшов на вулицю свого міста Нуайона. Вулицею сунула якась юрба. Аж як підійшов король, та юрба розступилась і випустила зі своїх надр не кого іншого, як самого пана д'Естре, губернатора міста, а з часу блискучого піднесення дочки — губернатора всієї провінції. Він насилу вирвався з юрби, і кілька рук іще тяглося за ним.

— Пане губернаторе, хто це насмів зачепити вас? — гнівно спитав король; а що тим часом надійшла і його охорона, натовп почав розбігатись. Убрання на панові д'Естре було пошарпане, з-під нього звисали якісь дивні предмети: дитяча шапочка, малесенькі черевички, дешевий бляшаний годинник, дерев'яний коник — сивий у яблуках, блискучий від лаку.

— Це я купив, — сказав пан д'Естре.

— Моєї шапочки він не купував, — заявила одна крамарка.

Якийсь ремісник підхопив:

— І черевичків у мене теж ні.

Ще один приязно, хоч і не без глуму, попросив пана губернатора заплатити йому за іграшки. Король у гнітючому чеканні дивився на свого губернатора; той белькотів щось незрозуміле, але почервоніла лисина виказувала його. Капелюх його лежав розтоптаний долі, і несподівано один чепурно одягнений городянин щось із нього вийняв — ти ба, перстень! Не підробка, справжній самоцвіт.

— Це зі скриньки, що її пан д'Естре попросив мене показати йому, — пояснив купець.

— З речей ніщо не пропало, — заявив король. — Це я вабився об заклад із паном губернатором, що він не зуміє купити їх отак нищечком, потихеньку. Я програв і за все заплачу.

Сказав і, широко ступаючи, пішов геть.

Слуга короля

Відтак він негайно, не прощаючись, покинув місто: в Арманьяка подорожні сакви завжди були напоготові,