Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

— Розкажи мені, які то думки Мері-Джо вважає «чудними»? — запитала Енн, гладячи кучеряву голову хлопчика. Двічі вмовляти Пола звірити свої думки не доводилося, бо ж вони були рідні душі.

— Ці думки прийшли до мене якось надвечір, у сосновому лісі, — мрійливо почав він. — Звісно, я в це не вірю, а тільки так думаю. Ви ж розумієте. І я дуже хотів комусь про них розказати, а була тільки Мері-Джо. Вона місила в коморі тісто на хліб, я сів біля неї й запитав: «Мері-Джо, знаєте, що я думаю? Я думаю, що вечірня зоря — це маяк на землі, де живуть феї». А Мері-Джо відповіла: «Ото ти чудний такий. Ніяких фей не буває». Я так розсердився. Бо я й сам це знаю, але хто ж завадить мені думати, що вони таки є?

Ви ж розумієте. Але я був терплячий. Сказав їй: «Мері-Джо, а знаєте, що ще я думаю? Я думаю, що як сяде сонце, на землю сходить ангел, прекрасний, високий білий ангел зі срібними крилами, і співає колискову птахам і квітам. Діти можуть почути його, коли знають, як слухати». А Мері-Джо підняла руки, всі в борошні, і сказала: «Але який ти чудний, лякаєш мене!» І справді, у неї був наляканий вигляд. Тоді я пішов і всі свої думки прошепотів деревам у саду. Там є ще маленька всохла берізка. Бабуся каже, що її згубили солоні бризки з моря, а я думаю, то дурна дріада, яка жила в ній, пішла у світи й заблукала. А берізка померла, бо їй від самотності розбилося серце.

— Тепер нерозумній маленькій дріаді теж розіб’ється серце, коли вона повернеться до своєї берізки, — мовила Енн.

— Так, але й нерозумні дріади мусять відповідати за наслідки своїх учинків — так само, як люди, — серйозно відказав Пол. — А знаєте, що я думаю про місяць, дорога вчителько? Що це — маленький золотий човник, повний снів.

— А коли він зачепиться об хмару, сни випадають із нього й потрапляють до нас.

— Саме так. Ви все знаєте, дорога вчителько. Я ще думаю, що фіалки — це маленькі клаптики неба, які впали, коли янголи вирізали дірочки, щоб крізь них мерехтіли зорі. А жовтці виткані зі старих сонячних променів. А духмяний горошок перетвориться на безліч метеликів, коли потрапить у рай. Ви вважаєте ці думски чудними, дорога вчителько?

— Ні, серденько, зовсім вони не чудні. Це прекрасні думки, дивовижні для маленького хлопчика, а ті, кому їх мати не судилося, хоч би як вони намагалися, вважають їх чудними. Але не зрікайся своїх думок, Пол. Я вірю, що колись ти станеш поетом.

Вдома на Енн чекав геть інакший хлопчик, якого треба було вкласти спати. Набурмосений Деві пірнув у ліжко й сховав обличчя в подушках, щойно вона перевдягла його в нічну сорочку.

— Деві, ти забув проказати молитву, — докірливо нагадала Енн.

— Ні, не забув, — зухвало відказав Деві, — просто більше я не молитимусь. Не хочу більше бути хорошим, бо я й стараюся, але який би не був хороший, ти все одно любиш Пола Ірвінга більше. Тому я буду поганий, буду хоч розважатися.

— Я не люблю Пола Ірвінга більше, — серйозно мовила Енн. — Я люблю тебе так само сильно, як його, тільки по-іншому.

— А я хочу, щоб ти любила й мене, як його, — закопилив губу Деві.

— Не можна любити різних людей однаково. Ти ж не любиш Дору так само, як мене?

Деві сів у ліжку й замислився.

— Ні-і-і, — погодився він. — Я люблю Дору, бо вона моя сестра. А тебе люблю, бо це ти.

— А я люблю Пола, бо він Пол, а Деві — бо він Деві, — весело мовила Енн.

— Ну добре, тоді я прокажу молитву, — поступився Деві перед невблаганною логікою. — Але так не хочеться з ліжка вилазити. Я ліпше вранці скажу одразу дві, га, Енн? Можна так?

Ні, Енн була переконана, що так не можна. Деві виповз із ліжка й укляк біля її колін. Скінчивши молитву, він відхилився назад, зіпершись на босі темні п’яти й поглянув на неї.

— Енн, а я вже більше хороший, ніж був.

— Так, Деві, це правда, — кивнула Енн, що завжди й без вагань усім віддавала належне.

— Я знаю, що більше, — довірливо мовив Деві, — і скажу тобі, як я дізнався. Сьогодні Марілла дала мені два шматки хліба з варенням — мені й Дорі. І один був більший за другий, а Марілла не сказала, який з них мені. Але я більший шматок віддав Дорі. Добре я зробив, еге ж?

— Так, Деві, ти вчинив як справжній чоловік.

— Звісно, — визнав Деві. — Хоча Дора не була голодна, то з’їла трошечки від свого шматка, а решту віддала мені. Але ж я не знав, що вона так зробить, коли давав їй більший шматок, тож бачиш, Енн — я таки був хороший.

У сутінках Енн вийшла до Джерела Дріад і побачила Гілберта Блайта, що з’явився із похмурого Лісу Привидів. Раптом вона усвідомила, що Гілберт уже не школяр. Високий, змужнілий широкоплечий хлопець зі щирим лицем і ясним прямим поглядом здався Енн таким вродливим, хоч і не нагадував чоловіка її мрії. Колись вони з Діаною вже говорили про те, якого чоловіка могли би вподобати, і виявили достеменну схожість у смаках. Мав він бути високий, з витонченим прекрасним лицем, меланхолійним таємничим поглядом та оксамитовим лагідним голосом. Обличчя в Гілберта не було ні меланхолійне, ні витончене, та хіба це мало значення для дружби?

Гілберт ліг, випроставшись, на мох побіля джерела і з приємністю глянув на Енн. Якби його попросили описати ідеальну, на його думку, красуню, то він змалював би Енн, в усіх найменших деталях, навіть із сімома впертими веснянками на носі, що й понині ятрили їй душу. У Гілберті ще так багато було від хлопчика, проте й хлопчикам дано мати мрії, і у мріях поряд із ним завжди була дівчина з великими ясними сірими очима й лицем ніжним і прекрасним, мов квітка. Він уже знав, що його майбутнє повинно бути гідним його богині. Навіть у тихому Ейвонлі траплялося безліч