Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

— Ти що, зірвався..? То я, по–твоєму, лікар?

— Але ви викличте…

— То тут, по–твоєму, курорт?!

— Але ж…

— Ніззя! — категорично одрубав наглядач, і тим розмова вичерпалася. Це вже був якийсь інший наглядач, не той, що вчора.

Вони, либонь, змінюються неперіодичне, й систему чи закономірність тих змін не можна взагалі дослідити. Це відзначив Андрій, завваживши, що сьогодні наглядач інший на вечірній зміні, аніж був учора, а позавчора ще був інший. Вдень так само наглядачі часто змінюються.

Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без медичної допомоги, ще й в присутності високого фахівця, професора медицини, доктора, що упадав біля нього й нічого не міг порадити.

Васильченко на хвилинку приходив до пам’яті та й знову упірнав у гарячкове маячіння. Він несамовито скреготав зубами, лаявся з кимсь немилосердно — далебі, з своїми слідчими, обкладаючи їх найсміливішими епітетами, запевняв когось презирливо, що він „не закричить, хоч би вони його навіть запхали в м’ясорубку або робили з нього шніцелі“, бо ж він „не гепеушник задрипаний, а червоний партизан і комбриг“.

Комбриг маячів, а в’язні слухали, й для них картина помалу ставала ясною. І була вона, та картина, дуже проста:

На великому конвейєрі цей гордий і несамовитий комбриг, очевидно, затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих „гепеушників задрипаних“, що замірилися на його честь і гонор і що раніше вже били його — його, комбрига ! — його ж власними орденами по обличчю, — затявся й зігнорував їх зовсім, з їхніми тортурами й страхами, з їхнім наміром поставити його на коліна й примусити „закричати“. Тоді його почали мордувати радикально. Комбриг же, щоб не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби безтямно та так і закляк… Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра, заткнули рану брудною ганчіркою і так вкинули до камери, непритомного, — напевно не змусивши закричати…

Андрій прийшов на допомогу Охріменкові й Литвинову — вони промили закипілу рану холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови… Ну, що вони могли ще зробити в цих умовах, без елементарних речей, потрібних в таких випадках! Хоч ніякими елементарними речами тут нічому вже не зарадиш, як не викличеш ніякої лікарської допомоги, хоч тут ти розбийся головою об мур, не викличеш і елементарного людського співчуття. Андрій спробував–таки викликати лікаря, зчинивши грюкіт у двері. Наглядач відчинив кормушку й спитав, чого треба, а коли Андрій виклав свою вимогу, він на диво навіть не закричав злобно, а лише сплюнув сердито й промовив з притиском:

— Та дурний же ти, чоловіче? Що ж я тобі намалюю зараз лікаря а чи виссу з пальця? А сам я, брат, не лікар…

Когось викликали з камери, когось приводили, але Андрій не помічав. Він лежав, заклавши руки за голову й зціпивши зуби, дивився в стелю… Нічим уже тій людині допомогти не можна?

По півночі Васильченко опритомнів і довго блукав каламутними очима по камері, когось шукаючи. Кілька разів він проходив тими очима повз Андрія й не затримувався. Навряд чи він взагалі щось бачив. Аж ось зір той став пильніший, вії заморгали, немов з просоння й в очах з’явилась розумна іскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камері й зупинився ними на Андрієві, якусь мить дивився пильно, а тоді покликав його тими очима й кивком голови.

— Я тебе знаю!.. — прохрипів ледве чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрій нахилився над ним. — Ти — Чумак… наймолодший… — А тоді, облизуючи раз по раз чорні губи, розповів, що він добре знає брата Миколу й добре знав старого Чумака — „разом у боях були“… Що він просить „Розстріляти торо мерзавця Гаркавенка — провокатора й донощика“, „як прийде наше право“… Розказав у кількох уривчастих фразах, як його били, але він не закричав і „не розколовся“… Говорячи, він тримався за Андрія гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого світу, який він має покидати. Мова його була тиха, повільна, хоч він і квапився, боючись, що не встигне, але, кваплячись, він захлинався і заїкався, роблячи мову ще повільнішою. Після тих кількох фраз Васильченко замовк і заплющив очі. Потім розплющив, зітхнув глибоко й промовив з ноткою безмежного трагізму:

— Я проклинаю той день і час… Коли я підпорядкувався приказові Льва Грецького… а не пішов з Симіоном Петлюрою… Може б, ця мерзость не панувала…

А кажучи це, він рипів зубами й плакав якщо це можна назвати „плакав“, — він лише хотів плакати, та не міг, не вмів. Ця людина не мала сліз.

Останні слова, які сказав Васильченко, тримаючись за Андрієву руку, були слова, які комбриг вже ледве–ледве проштовхнув крізь шерхлі губи:

— Як побачиш мого найменшого брата… скажеш… що брат його Альоха…

І замовк. І вже не приходив більше до пам’яті.

По тих словах величезний, безмежний тягар навалився на Андрієве серце. „Це так сказав старший брат із славного роду Васильченків–Драшманів“.

Ще до ранку Васильченко помер.

Але, померши, він не лежав у камері так довго, як Ягельський. Ще не встиг труп захолонути, як в коридорі зчинилася біганина. Початком тієї біганини була поява голови „стрілка“ в кормушці й шипіння:

— На „Вє!“

— Уже помер, — сказав Охріменко злобно. Ляда кормушки шпарко грякнула, й „стрілок“ подався. Десь забрязчав у коридорі телефон. Щось пробігло в дві чи три пари ніг сюди й туди. Потім з обох сторін наблизилися кроки до камери 49–ї й завмерли. Павза. Видно, як ворушиться щиток „вовчка“ — зазирають. Потім забрязчав замок і гримнув засув — двері відчинились і на порозі стало калька .військових а за ними двоє цивільних, очевидно, слідчих, військові ж — то були: начальник тюрми, черговий корпусу, якийсь ще начальник з ромбами і пара оперативників з тюремної комендатури. Ви були страшенно занепокоєні, зіритовані, нахмурені.

— Випурхнула пташка, — прошепотів хтось серед звалища голих людей злорадно й ледве чутно.

До камери зайшов начальник тюрми й другий начальник (якась висока цяця); звелівши всім встати й підібрати ноги, вони наблизилися до небіжчика й поторкали його носками чобіт — сконстатували з розчарованими мінами: таки