Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Так, воно надто для мене гарне, саме на таке я й заслуговую. Хто ж мені винен, що я, стоячи високо, так низько впав? Звичайно, сам. Я вас і не звинувачую, джентльмени, нікого не звинувачую. Я сам того заслужив. Хай нечулий світ доконає мене. Одне знаю напевне — на мене десь чекав могила. Хай світ поводиться зі мною й надалі так само жорстоко, хай позбавля мене всього — моїх близьких, моїх достатків, всього-всього, але моєї домовини він не відбере! Прийде колись моя остання година ляжу я в ту домовину й забуду про все, і моє бідне, розбите серце матиме нарешті спокій.

А сам тим часом тре ганчіркою очі.

— Дайте нам спокій з тим вашим розбитим серцем! — каже йому лисий. — Чого ви тицяєте вашим розбитим серцем нам під носа? А чим ото ми вашому серцю завинили?

— Атож, я знаю, ви нічим не завинили. Я й не докоряю, джентльмени. Я сам пустився берега, так-так, сам призвів себе до цього. Я заслуговую на такі тортури, еге ж, заслуговую, і не ремствую на це.

— Якого ж то ви берега пустилися? Був, мабуть, такий берег?

— Ах, ви не повірите мені. Світ ніколи не йме мені віри… та киньмо про це… не варт і говорити! Таємниця мого народження…

— Чи не розумієте ви під цим…

— Джентльмени, — мовив молодий вельми урочисто, — я відкрию вам свою таємницю, думаю, що можу на вас звіритися. З походження я — герцог!

Джім витріщив очі, почувши таке; та й я, здається, також. А лисий сказав:

— Та невже! Справді?

— Так, так! Прадід мій, старший син герцога Бріджуотерського, наприкінці минулого сторіччя втік до Америки, щоб дихати чистим повітрям свободи. Тут він одружився й помер, залишивши собі сина, а батько мого прадіда приблизно тоді ж таки переставився. Другий син покійного герцога привласнив собі титули й маєтності, незважаючи на те, що існує законний спадкоємець. Я прямий нащадок того спадкоємця — законний герцог Бріджуотерський. І ось я тут — усіма покинутий, позбавлений високого свого становища, зацькований, зневажений холодним світом, обідраний, змучений, з розбитим серцем, ще й на додаток, принижений до співжиття з якимись пройдисвітами на плоті!

Ця розповідь зворушила Джіма до краю, і я розчулився й собі. Ми намагалися його розважити, але він заявив, що це даремно — ніщо не може зменшити його страждань; та коли ми визнаємо його за герцога, то це його трохи втішить. Ми відразу погодилися, але не знали, як шанують герцогів. Він пояснив, що ми маємо вклонятися йому, звертаючись до нього «ваша милість», або «мілорде», або «ваша світлість», проте, якщо. називати його просто «Бріджуотер», він не матиме нічого проти, бо це титул, а не прізвище; і ми мусимо по черзі слугувати йому за обідом і завжди коло нього упадати.

Усе те було не так важко, і ми погодились. За обідом Джім стояв біля нього і весь час питав: «Чи не накажете, ваша світлість, подати вам цього чи того?» — легко було помітити, що герцогові це до вподоби.

Тим часом старий ставав дедалі мовчазніший — було, й словечка не скаже, — і, здається, не дуже тішився з того нашого упадання коло герцога. Старий, видно, плекав якусь потаємну думку. Таки й справді, десь по обіді він і каже:

— Слухайте-но, Бріджуотере, — почав він, — мені, звісно, вас дуже шкода, проте ви не єдина особа, що попала в таку біду.

— Цебто як?

— А отак, не єдина. Ви не єдина особа, яку жорстока доля скинула з висоти.

— Гай-гай!

— Ні, ви не єдина особа, чиє народження повито таємницею! — І, слово честі, старий зарюмсав.

— Стривайте! Що ви маєте на увазі?

— Бріджуотере, чи можу я звіритися на вас? — все ще схлипуючи, запитав старий.

— Щоб мені язика зав'язало! — Молодший стиснув старому руку та й каже: — Довірте мені таємницю вашого життя… ну ж бо, я слухаю.

— Бріджуотере, я той небіжчик дофін!

Нам із Джімом аж заціпило. А герцог питає:

— Хто ви, кажете, такий?

— Так, друже мій, це свята правда, — ви бачите перед собою бідолашного, загиблого безвісти дофіна Людовіка Сімнадцятого, сина Людовіка Шістнадцятого та Марії-Антуанетти.

— Ви?! Та ще й у вашому віці? Не може бути! Ви, мабуть, хотіли сказати, що ви — небіжчик Карл Великий, таж вам років шістсот — сімсот щонайменше.

— Горе спричинилося до цього, Бріджуотере, горе! Горе вибілило мені волосся й передчасно оголило мені черепа. Так, джентльмени, ви бачите перед собою, в синьому полотні та в злиднях, безпритульного вигнанця, нехтуваного всіма страдника — законного короля Франції!

Та як почав плакати, як почав, — аж ми з Джімом не знали, як його вгамувати: з одного боку, нам його було дуже шкода, а з другого — були дуже раді, що вітаємо в себе на плоті таку вельможну особу. Тож ми заходилися потішати його, як раніше потішали герцога, й намагалися слугувати тепер і йому. Але він сказав, що те все надаремне, мовляв, єдиною втіхою для нього може бути тільки смерть, яка покладе край його мукам і подарує йому святий спокій; щоправда, він відчуває часом невеличку полегкість, коли з ним поводяться, як то личить високому його санові, тобто, розмовляючи з ним, стають на одне коліно, називають його «ваша величність», за столом підносять страви перш за все йому і не сідають у його присутності, аж поки він сам запросить. Отож ми з Джімом почали величати його, годити йому то сим, то тим та стояли біля нього, аж поки він дозволить нам сісти. Його як по душі маслом помазали, тож він розважився трохи й повеселішав. Тим часом герцог почав дивитися на короля скоса, видно, нові порядки на плоті не дуже були йому до душі; але король ставився до нього по-дружньому і раз у раз повторював, що його батько-король опікувався прадідом та всіма іншими герцогами Бріджуотерськими і що вхід до палацу був для них завжди вільний; однак герцог і після того довго ще копилив губу, доки король вирішив якось із ним порозумітися й сказав:

— Бріджуотере, невже ви не розумієте, що нам хоч-не-хоч, а доведеться перебути на цьому бісовому плоті ще довгенько? Годі-бо строїти таку кислу міну! Це може нам обом вийти тільки на гірше. Не моя вина, що породжено мене не як герцога, і не ваша вина, що вас не привели на світ як короля, то чи варто через те супитися та закушувати губи? Погоджуйся