Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

ізвечора набрана вода, Тимна сьорбнув разів кілька, сів на вогке дерев'яне корито й сидів отак, аж поки його зморило. Він устав і поплентався до малого дружинницького дому навпрошки, попід стіною жупанського хорому. Місяць мав би вже зійти, та йому заважала хмара на всході, й під чорними стінами здавалося ще темніше. Й коли він, тягнучи одну руку по колодах зрубу, минув причілок, у мороці між задньою стіною та кущами дерези йому почувся шепіт.

Хлопцеві волосся встало, бо в опівнічну добу лише чорти виходять на торг. Але за хвилю, ще не встигши й тричі плюнути та сказати: «Цур мені!», він вирізнив два голоси: чоловічий і жоночий. Тимна зітхнув, бо ні чорти, ні біси, ні навіть добрі домовики не різняться так у голосі. Однак він стояв, і досі не вирішивши, йти йому далі чи завернути на нестріт. І раптом щось дрібно зашкварчало, й звідти потягло нудотою смалятини.

— Волошбити! — мало не вголос проказав Тимна й затамував подих, щоб у зайве не нюхнути чарів. Очі трохи звикли до темряви, стало видно вікна верхнього ряду, п'ятеро вікон, але нижні тонули в темряві, й люди, що зачаїлися під стіною, — також. Удруге почувся шепіт — скрегітливий чоловічий, по ньому тихший, і юний дружинник знав, що то закляття, та почути й розібрати не міг ані слова.

Тоді кущі заворушилися, й усе втихло, й молодий русич поквапився навздогін. Під середнім, третім вікном хорому стояла мисочка з недотлілим жаром, і з неї й досі тягло гидким духом смалятини. Тимна шаснув за ріг, і в сю мить з отороченої золотом хмари виглянув щербатий місяць, але кругом було тихо й порожньо: й дворець, і хором, і криті сходини його спали.

Решту ночі Тимні тільки й снилися домовики та волошбити, які ганяли йоги по всьому дворі й двірці, перекидаючись то вовками, то ґавами, то старезними-престарезними бабами, й молодий дружинник аж зрадів прокліпавшись. У домі стояв жвавий гамір, хоча сонце ще не зійшло, хтось гаркотливо бухикав, а в дальньому кутку молодий ратник, трохи старший за Тимну, навспівки позіхав:

— А-а-а… ха-ха-а-а!..

Тимна подумав, що все те йому примарилось, але його сусіда щось там шепнув до когось, і той шепіт нагадав хлоп'якові нічну пригоду.

Він укрився з головою, нишком поплював собі в пазуху й лише тоді заходився вставати.

Під городом на Ужі видніли припнуті до берега довгі плоти, й стало ясно, що подорожуватимуть водою. Се нікого не дивувало, бо в усіх випадках річкою найбезпечніше, ні меч, ні сулиця тобі не страшні, стерегтися треба тільки стріли, якій однаково — сухе чи мокре.

Тимна плив на Батуриному зрубі — сього в пана домігся жупанич, страшенно задоволений, що буде поруч зі своїм новим товаришем, на якого молився. Пліт ішов третім, за ними було ще сім, і на кожному мостилося по десятці дружинників із кіньми. Роздягтись до спідників, люди на плотах смажили одвиклі від сонця білі спини, Велеслав із Тимною ще й ноги в воду позвішували, Батура сидів у передку й єдиний не роздягався. Коні, розкарячившись на круглих колодах, стерегли більмами воду, хлопаки до ранніх обідів розважалися то лічінням давніх могил обабіч Ужу, високих і круглих наче пагорби, то зеленню левад і чорнотою пралісів, тоді й се їм обридло, та сонце шкварило несамовито, вони повдягали сорочки й так поснули на колодді, спина до спини. Й коли Тимні отерп лівий бік, він повернувся на правий, кліпнув раз і вдруге, та так і застиг.

Сон мовби рукою зняло, й він довго дивився на жупанича, який лежав до нього спиною. Довге волосся хлоп'яка розсипалось на колодки плоту, й трохи нижче від лівого вуха в нього стирчав угору оцупок вистриженого пасма.

Тимна зневажливо скривився до своїх дурних подумів, ліг горілиць і заплющив очі. Та те коротке пасмо непокоїло його, й дедалі дужче, він устав і заходився будити жупанича.

— Що се в тебе? — Тоді природна осторога взяла гору, й він потяг Велеслава до задніх коней: — Хто се тобі вистриг?

Малий полапався й стенув плечима:

— Ніхто…

— Як се!

— Не відаю…

Тимна зиркнув з-поза конячих крупів, розгріб йому волосся й уявки почув шепіт під вікнами заснулого хорому: чоловічий і жоночий шепіт.

— Не відаєш… А де твоє вікно?

— Там, — повагавшись, махнув рукою жупанич позад себе. — У хоромі.

— Ви всі в одному покої спите?

Хлопак зневажливо посміхнувся:

— Як дружинники, чи що? Нє, не в одному.

— А з ким ти спиш?

— Сам!

— У низу чи нагорі?

— На горі — світлиці та вітчі покої.

— Внизу? А котре твоє вікно?

Се таємниче допитування пошепки за конячими спинами змусило й хлоп'яка стишити голос:

— Третє…

Тимна хотів допитатися, з якого причілка третє, тоді згадав, що всіх вікон було п'ятеро, й потьмянів з виду. Саме під третім середнім вікном учорашньої глупої ночі стояла мисочка, в якій тлів жар і ще щось одразливо-смердюче.

— А волошбитів у двірці маєте?

— Маємо їдного. Кривий він, а ті поїхали з вітцем… А що?

— Питаю, — ухильно відповів Тимна, не спроможний постуляти кінці. Волох у городі один, а голосів було два, се він добре запам'ятав. До того ж, другий жоночий. На думку спало геть дурне: може, древляни мають і жін-волошок? Але щоб між вивчився волошити чи, як кажуть русини, ворошити, йому треба дещо вирізати, аби не росла борода й не ходив до жін. А що виріжеш у жони? Отже, то були не волошбити, а звичайні люди, й Тимна зовсім упевнено сказав жупаничеві:

— Тобі начаровано!

— Як це — не зрозумів того слова хлоп'як.

Але Тимна тільки палець до вуст приклав і потяг його назад, на старе місце посеред плоту. Малий швидко забув про сю подію й липнув і