Читати книгу - "Нарис загальної історії"

із тим є два види населення, для яких об’єднання коштує недорого і які заслуговують через це на увагу. Міські мешканці можуть піддаватися рухові натовпу або ж впливові заводіїв. На цей випадок шпигуни повинні їх виявляти, а гарнізони — придушувати бунти. Але й у цьому разі економіка надає стихійну перевагу владі. Через переважаючу сільськогосподарську економіку міські мешканці становлять лише незначну частку загального населення. Така статистична малість дає змогу запобігати бунтам, залучаючи міську еліту до користування вигодами імперії та передбачаючи надання допомоги народові, а надто в разі загального лиха. Частина міщан складається з ремісників, клієнтами яких є члени владного апарату. Коротко кажучи, зручніше і дешевше залучати міщан до керування імперією. Пальма першості в цій царині має належати Передній Азії, соціальне єднання якої протягом тисячоліть базувалося на альянсі між палацом, храмом і ринком, щоб панувати над селом і ймовірною імперією. Щодо Римської імперії, то модель, розвинену полісами, вона довела в своїй столиці до карикатурного вигляду.

Інша небезпечна група населення складається з племінних елементів, і небезпека їхня то більша, що вони можуть користуватися сприятливішими притулками. У імперської влади є тільки один спосіб мінімізувати цю небезпеку. Вона не може піти на ліквідацію племен, бо це неможливо, не може й стримувати їх, бо це коштує дорого і не розв’язує проблеми. Найпростіше й найвигідніше використовувати їх у військовому апараті та прилучати до користування вигодами імперії.

Домінантна стратегія розпорошення народу очевидна й легка в застосуванні. Вона була винайдена і запроваджувалася всюди як сама собою зрозуміла. Її послідовне застосування зменшує можливість бунтів і полегшує їхнє придушення, але не усуває їх остаточно. Бунт може завжди погано скінчитися, бо його здатність завдати шкоди залежить не стільки від нього самого, скільки від владної машини — не дуже надійного знаряддя. Краще за все було б, якби бунтів не було зовсім. З іншого боку, немає причин, щоб «ієро»-вимір імперської влади не був щирим і щоб суверен не був переконаний, що в нього є обов’язки стосовно народу та стосовно надлюдського начала. Для влади водночас вигідно й почесно сприяти процвітанню народу через створення інфраструктури, через накопичення державних запасів для згладжування коливань урожаїв, через надання допомоги в разі лиха. Влада також зацікавлена й у максимально ефективному правосудді, й у найвищій безпеці та захисті, наприклад від розбійників і бандитів. Вона, урешті-решт, може зовсім не чіпати народ, дозволяючи йому займатися власними справами на рівні сім’ї, родини, села, групи сіл і здобувати з цього політичну вигоду. Самоврядування вигідне для влади з усіх точок зору, коли воно не становить для неї загрози через полегшення умов для створення коаліцій.

Домінантна стратегія здійснення влади потребує легкого, дієвого, надійного апарату, здатного запобігати радше, ніж лікувати, і усувати те, чому він не зміг запобігти оперативними й короткими втручаннями. Ідеальним апаратом для імперії, що досягла досконалості, може бути «мінімальна держава». Цей ідеал збігається з китайською ідеологією влади, яка стає непотрібною через свою досконалість. Апарат імперської влади має також виконувати три інших обов’язкових завдання: протистояти й стримувати зовнішніх ворогів; запобігати й придушувати відцентрові сили, що загрожують життю імперії; підтримувати священний характер влади. Апаратові потрібно забезпечувати чотири функції: воєнну, ідеологічну, адміністративну та фіскальну для оплати трьох перших. Органи, що виконують ці функції, можуть бути різними залежно від історичного середовища, як може бути різною й їхня вага з точки зору влади, багатства і головно авторитету. Під еволюційним кутом зору слід підкреслити поступову й більш-менш виражену диференціацію функцій і органів. Хоч якими можуть бути варіації, залишаються загальні риси, а саме те, що апарат є знаряддям на службі влади. У цій загальновідомій істині криється основоположна проблема імперії як «кратії». Для ефективного виконання своїх функцій апаратові делегується імперська влада, влада, що ґрунтується на силі й стверджується авторитетом. Делегування влади має суто технічне підґрунтя. Оскільки імператор не може все робити сам, він має обирати компетентні інструменти згідно з критеріями функцій, які треба виконувати. Але інструмент цей людський і, отже, вільний. Вільний інструмент, який здобуває для здійснення своїх повноважень делеговані йому силу й авторитет, може повернутися проти влади. Такий поворот і перебирання влади ставить перед імперією проблему, яку легко сформулювати і майже неможливо розв’язати: як контролювати апарат імперської влади?

Контроль апарату влади

Щоб добре зрозуміти характер і розмах проблеми, варто подивитися на неї під двома кутами зору. Як контролювати апарат? Чи може бути розв’язання проблеми сумісним із функціями апарату? Відповідь на перше запитання виводиться сама собою, принаймні на загальному рівні, адже застосування принципу історичними дієвцями може бути більш тонким в особливих конкретних умовах. Щоб контролювати апарат влади, необхідно й достатньо дотримуватися двох основних і одного допоміжного правил. За першим із них потрібно, щоб усі посади, на які делегується влада, дієвці посідали не на постійних засадах і щоб делегування залежало виключно від доброї волі монарха. Друге правило вимагає, щоб посадовці не могли створювати між собою коаліції, збільшуючи кількість центрів влади та викликаючи змагання між ними. Третє правило говорить, що два перші треба застосовувати тим суворіше, чим більше влади делегується посадовцям. Цей принциповий підхід забороняє вводити до апарату, а надто коли йдеться про вищі посади, таких дієвців, які посідали б самостійне становище стосовно влади. За своєю природою та за визначенням таке самостійне становище відображає владу, авторитет, багатство і дозволяє тим, хто його обіймає, заповнювати собою прошарок соціальної еліти. Отже, влада забороняє собі вдаватися до послуг еліти суспільства, що населяє політію. Адже зазначену еліту не можна контролювати, і вона ненадійна, бо має соціальні ресурси, які можна мобілізувати, та здатність створювати коаліції. їхній соціальний стан є постійним викликом стосовно двох перших правил. Третє правило показує, що цей виклик можна терпіти то менше, що ближче ми наближаємося до нервових центрів влади.

Якщо це відомо суверенові, його оточенню та його радникам, то й соціальна еліта дуже добре в цьому обізнана. Вона повинна очікувати, що матиме в особі влади пильного хазяїна і ворога. Таке очікування має спонукати її вживати протидійних заходів, які підсумовуються єдиним контрправилом: зберігати й розвивати досить потужні місцеві й регіональні позиції, щоб давати відсіч трьом правилам центральної влади.