Читати книгу - "Нарис загальної історії"

у Франції як День миру. ">[9], що спонукає громадян, які мають реальні та нагальні релігійні потреби, звертатися до культів із таїнствами — більш-менш офіційно визнаних у Греції та підпільних у Римі. З таким спадком виявилося неможливим акліматизувати «східну» концепцію, тим більше що найвідомішою була єгипетська концепція, де наголос робиться на обожнюванні та яка була скомпрометована як занепадом Птолемеїв, так і Марком Антонієм. Східна ідеологія була глибоко неприйнятною для римської традиції та дуже важко закріплювалася б в еллінізованій і раціоналістичній еліті. Август обрав найпростіше вирішення, за яким імператори уводилися в дуже ойкуменістичний пантеон і «обожнювалися» над пересічним людом. Цей вибір виявився дуже незадовільним. Він викликав іронію в елітах, включно з імператором Клавдієм. З нього не сміялися всі ті, хто належав до новопоширених у імперії релігій, починаючи з євреїв і християн. їхня категорична відмова приносити жертви імператорові була для влади ознакою бунту та зради, адже інакше чому треба було опиратися церемонії, яка накладала на вас, з релігійної точки зору, не більше зобов’язань, ніж вітання національного прапора в сучасній Європі? Звідси криваві переслідування з політичних, а не релігійних і навіть не соціальних причин. Зрештою, ця система стала прийнятнішою через збільшення кількості державних переворотів і випадків узурпації влади.

Династія Антонінів у II ст. орієнтувалася, як видається, на «китайський» варіант, використовуючи стоїцизм і подаючи імператора як необхідну деталь у «космічній» схемі за умови, що її власник буде доброчесно вірний своїм державним обов’язкам. Цей підхід здається в ретроспективному погляді найвідповіднішим контекстові й таким, що мав найбільше шансів утвердитися. Але династію зганьбив недостойний син Марка Аврелія, і її замінила династія Северів, прихильна до орієнталізму та екзотичних культів. Після цього починаючи з 235 р. і майже на півстоліття імперія зазнає тяжкої кризи. Після «проміжного» правління Діоклетіана, який головно створював у імперії стабільну інституційну структуру, рішення нарешті знайде Костянтин і його наступники з IV ст. і аж до Феодосія: це буде християнська імперія. Для цієї псевдо християнської ідеології началом є Бог, а імператор посідає точнісінько становище Давида й Соломона, він — обранець і помазаник Бога, священна, але не божественна особа, якому доручається забезпечувати світські умови перемоги Бога та спасіння його правовірних. Імператор стоїть на службі церкви та її місії спасіння. Вона, зі свого боку, забезпечує йому покірність підданих. Це — «цезаро-папістський» варіант, який з огляду на зникнення Римської імперії та на остаточну неімперіалізацію Європи продовжить і вдосконалить Візантія.

Фактичне здійснення влади

Реальний хронологічний період починається з перевороту, продовжується ідеологічним узаконенням і приходить до більш-менш покірного прийняття народом. Це, зрештою, звичайний погляд. Завдання ідеології — не замаскувати первісний переворот (це значило б надто вимагати від довірливості людей), а узаконити його. Хто узаконює? Священний принцип делегування. Фактично, це робить народ, як свідчить обернення хронологічного періоду. Коли народ бунтує, суверен негайно втрачає легітимність, влада стає вакантною. З цього випливає змагання між сильними світу цього, а з нього народжується новий можновладець, який користується ідеологічним схваленням і покірним утихомиренням народу.

Такий цикл політичної дійсності в абсолютній ієрократії був з точністю взятий китайською доктриною «мандату Неба», яка визнавала легітимною будь-яку династію, що вийшла з битви між претендентами, і нелегітимною будь-яку династію, проти якої повставали народні маси, адже народ повстає, тільки коли має для цього слушні причини. Китайський підхід знову виявляється найбільш «нормальним». У Передній Азії дійсність така ж сама, але звернення до трансцендентного бога для узаконення влади утруднює позбавлення її легітимності через повстання народу, яке зручніше подавати як бунт не проти царя, а проти самого бога. Ось чому фактичне наслідування відсутнє в ідеологічних уявленнях, а з’являється лише в ідеологічній версії: негідного суверена карає бог, скидаючи його. В Індії фактичне наслідування теж не цілком зберігається. Увага повністю зосереджується на моменті змагання між сильними, з якого виходить переможець. Сильні змагаються між собою за владу, адже це їхня пристрасть та їхня насолода («кама»), їхній інтерес («артха») і навіть їхній обов’язок («дхарма»). Народ у цій грі не бере жодної участі, що загалом відповідає індійській дійсності. Європи ця гра не стосується, бо там режими — це ієрократії, пом’якшувані аристократами, міщанами та селянами.

Спосіб здійснення влади в імперії — це сила, де все базується на могутності (сполученні насилля та хитрості) та страхові. Але реальне застосування сили коштує дорого з точки зору ресурсів. Економніше й раціональніше задовольнятися загрозою використання сили. Страх — це спосіб домогтися слухняності. Влада лякає не для того, щоб лякати; це був би садизм, який придатний для тирана, але тиранія чужа політичній нормальності. Влада по краплі вливає страх, щоб запобігти повстанням. Витрати на це зводяться до мінімуму, якщо бунт утруднити високою вартістю об’єднання, оскільки досить лише підготуватися до дій у рідкісних і надзвичайних ситуаціях. У більшості випадків навіть за великого невдоволення народ не повстає чи бунтує поодинці. Стратегічне становище влади стосовно бунтівників обертається навпаки стосовно племен. Племена захищаються, а імперія нападає, а в тому разі захищається імперія, а нападають бунтівники. Теорема Клаузевіца, за якою оборона має структурну перевагу перед нападом, підтверджується в цілком повчальний спосіб. Необхідним наслідком є те, що імперія ніколи не може впасти під ударами бунтівників. Незалежно від розмаху та сили повстань, імперська машина завжди кінець кінцем подавляє їх за умови, що буде згуртованою й рішучою. Історично гору бере наслідок наслідку: революції в ієрократії та в автократії завершуються успіхом або поразкою залежно від того, залишається правляча еліта згуртованою чи розколюється.

Ці прості й вимушені розрахунки ведуть імперську владу до домінантної стратегії, згідно з якою слід прагнути розпорошувати народ, аби зробити вартість об’єднання немислимою для нього, а його бунти відчайдушними через розвіювання шансів на успіх. У сільськогосподарській економіці ця мета досягається легко, бо селяни розкидані величезною територією. Об’єднання можливі лише на рівні села чи низки сіл. Щоб запобігти будь-якій небезпеці поширення зарази, досить розташувати в підходящих місцях помітні для всіх гарнізони. Як додатковий захід перестороги, ці гарнізони огороджують досить міцними мурами, щоб витримувати напади й облоги повстанців, доки їхні невеликі запаси не вичерпаються. Китайська імперія спирала свій спокій на добре сплановану мережу міст-гарнізонів, оточених фортечними мурами. Разом