Читати книгу - "Яр"

У нашому концтаборі була одна-єдина жінка, і хоча вона жила за межами зони й жодного разу не переступала через дротяне загородження на наш бік, усі ми вважали її своєю. Ми, звичайно, знали, як її звати, бо вона була бухгалтером у канцелярії й дружиною начальника табору Потапова, але між собою називали її не інакше, як Вона.

Вона, вона, вона... Це слово було на вустах мало не кожного каторжника, хоча жінка мешкала в так званих «жилдомах» за двісті метрів од зони, а канцелярія була біля прохідної й виходила на табір тільки чотирма заґратованими вікнами другого поверху. Ми ніколи не бачили її ближче як за п'ятдесят метрів, бо бригадири отримували денні наряди від простих бухгалтерів, залучених з-поміж нашого-таки брата, а дружина начальника концтабору була головним бухгалтером. Про її зовнішність ми могли тільки здогадуватись, домальовуючи портрет у власній уяві, тож вона здавалася нам Утіленою Красою.

Коли котромусь каторжанинові щастило побачити Потапову в вікні, щасливчика потім довго про це розпитували, а він почувався на сьомому небі й давав волю фантазії. Ми називали її тільки Вона, бо вимовлене вголос ім'я могло завдати великих прикрощів, адже в кожному бараці були таємні співробітники начальства, сексоти, тобто «секретные сотрудники», тобто «стукачі».

Я згадав про Потапову, несподівано впіймавши себе на тому, що почав заочі називати й Ганну «вона». Це мене прикро вразило, адже Ганна не йшла в жодне порівняння з Потаповою. Про Потапову ми всі безперестану думали тільки через гірку неволю. Коли одна жінка припадає на десять тисяч чоловіків, хай і знесилених каторгою та недоїданням, вона стає іконою.

Отож про цю ікону між нами зайшла мова днів за три після нашого повернення з Чортової воронки до рідного табору.

Ми з Якимом Литовченком і Кастусем Матусевичем працювали на відвалі: вантажили порожню породу в перекидні вагонетки, самотуж пхали розбитою колією до краю насипу і зсипали вниз. Вагонетку можна було попхнути лише вдвох, та й то в теплу нору року, а на початку квітня, коли морози сягали тридцяти градусів і завірюхи раз у раз перемітали колію, бригадир ставив на вагонетку трьох.

Того дня ми пхали тільки вдвох із Якимом, бо з'ясувалося, що Кастусь при падінні в Чортову воронку, не тільки обдер обличчя, а й пошкодив ногу. Можливо, в нього була тріщина в одній з кісточок ступні, але ветфельдшер Машкін, який викопував у нашому концтаборі роль лікаря (для вільнонайманих у «жилдомах» був справжній лікар, теж каторжанин), відмовився звільнити Кастуся від важких робіт. Уранці Кастусь прикульгав разом із нами на зміну, але тепер тільки вдавав, ніби працює, а його норму викопували ми з Якимом. Випхавши вагонетку на край насипу, ми перевернули її дерев'яним кілком і стали трохи перепочити. Звідси до вибою, де працювали інші каторжани з нашої бригади, було метрів сто двадцять, і ми могли говорити не остерігаючись, тож я запитав:

— Оте... залишається в силі?

Яким кивнув головою, тоді раптом поцікавився:

— Маєш якісь гроші?

Я здивувався: де в мене могли взятися гроші, коли я, як і він, був позбавлений листування!

— Коли надумались, то треба наперед закупати продукти.

Я спитав:

— А ти хіба маєш гроші?

Він знову серйозно кивнув головою:

— Та трохи є...

Уже ввечері, коли нас пригнали назад до барака, він застромив пальці кудись під дошки нарів і видобув звідти сплющену сірникову коробочку. У ній виявились усі його заощадження за шість років каторги. Якима засудили раніше від мене, ще тридцять четвертого року. Він сказав:

— Треба буде якось роздобути перловки. Тут у мене кілограмів на п'ять...

Яким раптом засмутився, збагнувши, як це мало — п'ять кілограмів крупи на трьох чоловіків, що зважилися пуститись берега й на невизначений строк пірнути в дике море тундри й тайги.

Кастусь Матусевич уже спав поряд на своїх нарах, але мені знетерпеливилося, я його поторсав і спитав пошепки про те саме, про що вдень питав мене Яким. Кастусь ніяк не хотів прокидатись і буркнув щось невгаразд, а наступного ранку я був страшенно здивований, коли він перед шикуванням на плацу нишком показав мені щось у ледь розтуленій жмені, а тоді почав непомітно для інших стромляти мені ту штуку до кишені каторжанського бушлата. Коли ми з Якимом відвезли потім нашу першу тієї зміни вагонетку, я нарешті зважився глянути на ту Кастусеву річ. Глянув, і не повірив своїм очам, бо то було справді неймовірно. Між пальцями в мене гойдалася важка кострубата каменючка, завбільшки як добре куряче яйце. Я простяг його Якимові, і той тільки стурбовано покрутив головою. То був золотий самородок рідкісних розмірів і важив він, очевидно, з кілограм.

— За таке по голівці не погладять, — сказав я.

Яким підтвердив, але поклав самородок у кишеню й першим узявся за борт уже випорожненої вагонетки.

На волі Кастусів самородок був би страшенним багатством, хто мав золото, той пережив навіть тридцять третій рік. Але що ми могли зробити з ним тут, у концтаборі? Коли б хтось тільки довідався, що каторжанин утаїв самородок від партії й рідного уряду, була б йому «вишка» без права на оскарження. Навіть коли б цим зухвальцем виявився «битовик», як у нас називали вбивць, злодіїв та інших кримінальників. Про політичного каторжанина я вже й не кажу. Яким розвів руками й заходився пояснювати свій задум:

— І все-таки це — єдина можливість... Без грошей не вийде...

Ось тоді-то й було вперше вимовлено ім'я жінки, яку досі всі в'язні називали виключно святим ім'ям Вона. Після деякого вагання Кастусь Матусевич узявся допомагати нам підштовхувати вагонетку, а коли ми її гуртом висипали, відкрив страшну таємницю:

— Мяне гаварыу Дыякан, што Надзька пакупає самородки.

— Коли він тобі про це говорив?!.. — Яким