Читати книгу - "Блокбастер"

Нас усіх ця історія якось засмутила. Буле ж розповідав далі:

– Найгірше у цьому те, як мій родич розстався з тією жінкою. Виходячи, вона подивилася на нього й сказала: «Дуже тобі бажаю, щоб ти помер на самоті, в якійсь ямі, щоб ти розумів, що помираєш, і смерть твоя тривала якомога довше».

Усі слухачі мовчали, оповиті сигаретним димом. Один молодий солдат стрепенувся так, ніби хотів скинути з себе когось незримого, хто обхопив його руками зі спини. А Буле тим часом закінчив:

– Я зараз постійно згадую те прокляття. Загинув мій родич два тижні тому. Затисли його у покинутій лісопилці… Не мав шансів вибратися. Залишилися дружина й двоє дітей…

Не знаю, як почувається людина, коли їй встромляють ножа в живіт, але думаю, що саме так я почувався в ту мить. Але я нічого не сказав. Не бачив сенсу розповідати про свою втечу з лісопилки.

А хлопці продовжували розповідати. Усі остаточно розм’якли, язики розв’язалися, і кожен намагався пригадати якийсь випадок. Короткі, довгі, сумні й смішні, історії ці лилися разом із кавою і ракією. Під кінець зайшла мова про хлопців, які відзначилися на завданнях, – усі переказували те, що бачили самі чи чули від когось. Якщо хтось із присутніх тут колись обзаведеться внуками – запевно матиме, що їм розповісти. Але особливо мене зацікавила історія, яку я почув від водія командира бригади, розташованої на північ від нас.

У їхній оперативній зоні в одному з підрозділів служив собі хлопчина, якого звали Макс. Розповідь про нього вже з самого початку вдалася такою неймовірною, що ми всі аж принишкли, підсунувши стільці ближче до оповідача. Хлопець походив з села, яке зараз було за лінією фронту, а війна застала його на строковій службі у союзній армії. У нього вдома одразу ж почали формуватися загони бойовиків. Сербська армія видала їм зброю, мовляв: не варто голіруч чекати, поки прийдуть фашисти-католіки й усіх вас виріжуть. Майже всі селяни без вагань стали до зброї, невдовзі почалися й перші операції, під час яких вони обстрілювали сусідні села, розташовані з нашого боку розділової лінії. Односельці Макса під впливом пропаганди й страху сформували справжню невеличку армію, яка контролювала всі шляхи в окрузі, а одним із її ватажків, зокрема, став сільський священик – Максів хрещений, якого поставили командиром тамтешнього війська.

Батьки Макса єдині відмовилися від зброї та усіляко намагалися не брати участі в актах насильства. Якось увечері перед їхнім будинком зібралися озброєні селяни. На чолі цієї групи був давній друг його батьків, який змінив поповську рясу на камуфляж. Він викликав їх на подвір’я і востаннє запропонував приєднатися до загону. Максові батьки були страшенно налякані – вони просто не впізнавали своїх сусідів. Озброєні до зубів, ті були схожі на зграю бандитів.

Вони намагалися пояснити, що цей конфлікт їх не стосується, і всіх інших селян він теж не має стосуватися, що слід це питання залишити владі колишньої та нової держави. Проте здоровий глузд уже остаточно покинув людей.

Коли сербська армія відкрито почала війну, нападаючи на мирних жителів і озброюючи своїх прихильників, Макс вирішив втекти зі своєї частини. Нагода випала за кілька днів, коли його підрозділ направили в зону бойових дій. Він їхав у кабіні вантажівки з боєприпасами у голові колони. Коли колона опинилася на перехресті, Макс виштовхнув водія з кабіни, скочив на його місце й на повній швидкості помчав у бік наших позицій. З колони відразу вирядили бронемашину супроводу навздогін. Погоня зі стріляниною тривала кілометрів десять, аж поки вантажівка не опинилася на нашій території. Переслідувачі повернули назад, вимушено змирившись зі втратою машини й боєприпасів.

Боєприпаси й авто Макс передав у найпершій же комендатурі нашим, а йому дали цивільний одяг, щоб він міг повернутися додому. Тоді кожне село мало свою власну армію, а лінію розмежування ще не було встановлено. Наступного дня він спустився лісом у своє село, де виявив справжній військовий табір. Батьківський дім стояв порожній, а озброєні земляки негайно відвели його до хрещеного – теперішнього старости села. Макс довго слухав про те, що прийшли важкі часи, що його батьки виявилися зрадниками, які зреклися свого народу і його самого. Кум казав, що Макс їхня гордість – він перший з усього села служив в елітному підрозділі спеціального призначення, а його батьки це зневажили, відмовилися від честі, віри, роду й перебігли на ворожий бік, щоб боротися проти своїх.

Уся ця брехня лилася на нього аж до вечора. Але все, що трапилося насправді, хлопець зрозумів тільки тоді, коли в колодязі виявив заколотих батьків і сестру. Того ж вечора він подався через поле на наш бік лінії фронту. Нашим Макс сказав, що втік з союзної армії і хоче воювати добровольцем. У бригаду його взяли, але офіційно не приписали ні до якого підрозділу. Щовечора він сам ішов кудись у поле, а вранці повертався у частину. Невдовзі до бригади доходили звістки про знищені склади пального, підпалені автопарки, пошкоджені танки й знищені ворожі блокпости. Через деякий час стало відомо – хто він і звідки. Це здивувало не тільки рядових вояків, а й командування бригади. За ним почали уважно спостерігати.

Зброю і спорядження, які він просив, Максові давали без зайвих запитань, і щоночі він виходив у рейди тилами ворога. Знаючи в окрузі кожне дерево, він легко оминав усі ворожі пости й проникав будь-куди. Виводив з ладу техніку, мінував казарми, збирав інформацію і передавав у штаб. Здатний будь-якої миті вступити в бій і вийти з нього неушкодженим, він був сам собі армія. Умить міг пристосуватися до навколишніх умов, розробити план і реалізувати його. Щоразу, коли він ішов, усі боялися, що Макс не повернеться, але на ранок він незмінно з’являвся до сніданку. Коли його питали, чи вдалося вночі щось зробити, він тільки показував великий палець і казав: «Як у „Скаженому Максі”»[22].

Але