Читати книгу - "Соня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Мертвий. Що ви зі мною говорите? – дратувалася Етері. – З ним говоріть.
Пух несміливо вийшов, жінка спробувала вийти з ним разом, але Етері перегородила їй дорогу.
– Ну поговоріть з ним, – сказала вона лагідно, з погрозою. – Ну що вам, важко?
Жінка підійшла і стала коло Соні.
– Упокой, Господи, душу раба твого, – сказала вона несміливо і затнулася, – раба твого мертвого єврея, прости йому усі гріхи його, вільні і невільні, даруй йому…
– Ви що таке говорите? – закричала Етері.
– Так я завжди це говорю, – зовсім тихо відповіла жінка.
Соня прокинулася і закліпала очима.
– Добрий вечір, – сказала вона й спробувала посміхнутися.
– Це що, дурка, дурка, да? – істерично питала жінка.
– Говоріть йому, щоб він ожив, – наполягала Етері, – ожив і народився.
– Зараз? – злякано питала жінка.
– Ожив – зараз, народився – потім. Давайте.
Соня завмерла в очікуванні, коли ж друге серце знову до неї озветься. Жінка дрібно трусилася.
– Неділя сьогодні, – почувся раптом голос медсестри за дверима, й усі обернулися на нього так, ніби це озвався щонайменше всемогутній Аллах або сам мертвий єврей в животі у Соні, – нема ніяких лікарів у неділю. Які це ще приїхали лікарі? Лікаренки? Які Лікаренки, скільки?
Вони все заходили і заходили в палату, жінки, чоловіки, діти дошкільного й шкільного віку та пристарілі родичі, й навіть один чийсь великий тихий собака. Було їх без ліку. Голосами, запахами і кольорами циганського табору повнилися напружені лікарняні сутінки, перетворюючись чи то на нічний ліс, чи на польський кордон, чи на світле албанське озеро, або на все одразу.
– Ти нормальна?! – кричав Руслан на Етері, поки жінка з повороту, користуючись нагодою, задкувала через натовп до дверей, а Бесник, навпаки, проштовхувався до Соні, щоби її обійняти, – про інших я не питаю навіть, один взагалі педик, але ти – ти нормальна, чаяле?
– Я грузинка, – виправдовувалася Етері.
– Тут не ультразвука, ні глюкози, навіть лікарів немає! Взяли її, давайте.
– Мене? – питала Етері.
– Та кому ти треба, – сплюнув Руслан. – Взяли? Виносимо.
Разом із ліжком дужі цигани легко підняли Соню і, перемовляючись за життя, рушили до виходу.
– Чотири тисячі людей було на виступі, по двісті гривень за квиток, – Руслан аж світився батьківською гордістю. В новинах саме показували уривки модерного балету «Горянка», а потім – як солістка Рада Лікаренко приймає і приймає квіти, а її мати, балетмейстер і менеджер Галина, витирає щасливі сльози та зважує пропозиції від продюсерів.
– І всі здуріють? – зачудовано спитала Соня.
– Не всі, – запевнив її Руслан. – Від крапельниць не паморочиться? Температури нема?
– Є, – сказала Соня. – Тридцять шість і шість.
Руслан вимкнув телевізор.
– Значить, заберемо тебе скоро, випишемо, – сказав він. – Токсикоз уже має пройти. Найгірші перші тижнів вісім-десять.
– Найгірше – не токсикоз, – сказала Соня. – Чому ви мені не сказали?
– Що не сказав?
– Там, на озері. Про Кая. Що це мій батько.
– А це твій батько? – здивувався Руслан.
– А що, хіба ні? – обидва Сониних серця затремтіли.
– Я звідки знаю? – сказав він. – Я тобі що, орган реєстрації громадських станів?
– Ну око вибране, син лікаря, виїхав на заробітки, ви ж самі казали, – почала Соня. – Я ж із ним… Ну, ви розумієте. – Слова ці знову приставали до піднебіння, не говорилися, і, можливо, воно було на краще.
Руслан подивився на неї, згадав, яка вона приїхала в ліс уночі, яка прокинулася потім на Скадарському озері, й переконався: ні, краще не стає.
– Ти взагалі уявляєш, – сказав він, – скільки статевозрілих чоловіків звідси виїхали на заробітки в кінці дев’яностих? Скільки з них може бути без ока й скільки з них були дітьми лікарів – яких завгодно лікарів, зокрема окулістів? У нас у країні окулістів більше, ніж циган, і є навіть цигани-окулісти.
– Не уявляю, – чесно сказала Соня.
– І я не уявляю, – сказав Руслан.
– Як же тепер дізнатися?
Руслан стенув плечима.
– Я би не радив. Все, що з тобою було, – все одно вже було. Краще думати, що все було добре й саме так, як тобі треба. Навіть якщо це тобі насправді зовсім не треба.
– А якщо я його люблю? – спитала Соня, хоча обидва її серця вже не особливо цим переймалися, зайняті одне одним. – Що робити?
– Люби і роби що хочеш, – сказав Руслан.
– І де там статеві ознаки? – питала Катя, ковтаючи розведене з водою свіже варення у Соні на кухні. – Покажіть мені.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соня», після закриття браузера.